Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Піду колами, — сказала вона. — Але тобі доведеться показати мені, що я маю шукати. Я ж міська.

Я швидко показав їй свої скромні знання про ліс. Показав їй, на якій поверхні від черевика залишається слід чи відбиток. Зауважив, як добре видно, що купу листя, якою вона пройшла, хтось розворушив, і що гілки банербіру там, де вона крізь них продерлася, поламані та обдерті.

Ми не відходили одне від одного, бо дві пари очей краще, ніж одна, та й нікому з нас не хотілося рушати самотою. Ми ходили туди-сюди дугою, чимраз далі відходячи від кручі.

За п’ять хвилин я збагнув, що це марна справа. Просто надто вже багато було лісу. Я здогадувався, що Денна швидко дійшла того ж висновку. Казкові знаки, які ми сподівалися знайти знову, так і не знайшлися. На гілках не висіли клапті тканини, не було жодних глибоких слідів від взуття чи покинутих таборів. Зате ми знайшли гриби, жолуді, комарів і єнотовий послід, вправно замаскований сосновими голками.

— Чуєш воду? — запитала Денна.

Я кивнув.

— Я був би дуже радий попити, — зізнався я. — І трохи скупатися.

Ми мовчки відійшли від пошуку: нікому з нас не хотілося визнавати, що ми б радо від нього відмовились, але ми обоє нутром відчували, наскільки він марний. Ми пішли на звук води, що текла зі схилу, і врешті-решт, подолавши густі соснові зарості, натрапили на чудовий глибокий струмок футів із двадцять завширшки.

Його вода не пахла стоками з ливарні, тож ми попили, а я ще й наповнив по вінця пляшку з водою.

Я знав, як воно буває в історіях. Коли молода пара приходить до річки, можна не сумніватися, що станеться далі. Денна купатиметься з другого боку ялини, що росте неподалік, сховавшись на піщаній ділянці берега. Я відійду на безпечну відстань — видно мене не буде, але зі мною легко можна буде поговорити. Тоді станеться… щось. Вона послизнеться й підверне собі ногу або поріже стопу об гострий камінь, і мені доведеться помчати до неї. А далі…

Але це була історія не про те, як двоє юних закоханих зустрілися біля річки. Тож я хлюпнув води собі на обличчя та перевдягнувся за деревом у чисту сорочку. Денна занурила голову у воду, щоб освіжитися. Її лискуче волосся було темним, як чорнило, поки вона не викрутила його руками.

Тоді ми посиділи на камені, відпочиваючи, бовтаючи ногами у воді й насолоджуючись товариством одне одного. З’їли разом яблуко, кусаючи його по черзі; для того, хто ще ніколи не цілувався, це майже поцілунок.

А далі, після нетривалого лагідного вмовляння, Денна заспівала для мене. Один куплет «Піди скупайся», такий, якого я ще ніколи не чув; на мою думку, вона вигадала його експромтом. Я не буду повторювати його тут, позаяк вона заспівала його мені, а не вам. А оскільки це історія не про те, як двоє юних закоханих зустрілися біля річки, він тут не надто доречний, і я залишу його при собі.

Розділ сімдесят третій

Паці

Невдовзі після того як яблука не стало, ми з Денною витягнули ноги з води й зібрали речі. Я подумав, чи не піти мені босоніж, оскільки босим ногам, здатним бігати тарбієнськими дахами, не може нашкодити й найгрубіша лісова підстилка. Але мені не хотілося видатися нецивілізованим, тож я натягнув шкарпетки, хоча вони були мокрі та липкі від поту.

Зашнуровуючи черевик, я почув десь у лісі негучний шум, джерело якого сховалося за купкою товстих сосон.

Я тихенько потягнувся до Денни, злегка торкнувся її плеча, щоб привернути її увагу, і підніс палець до губ.

«Що?» — промовила вона самими губами.

Я підійшов ближче, ступаючи обережно, щоб видавати якнайменше звуків.

— Здається, я щось чую, — пояснив я, наблизивши голову до її голови. — Піду подивлюся.

— Дідька лисого, — прошепотіла вона; її обличчя в затінку сосон здавалося блідим. — Це й сказав Ясен минулої ночі, перш ніж піти. Дзуськи, я не допущу, щоб мене кинув ще й ти.

Не встигнувши відповісти, я знову почув за деревами якесь ворушіння. Шурхіт кущів, різкий тріск сухої соснової гілки. Звуки стали гучнішими, і тепер мені вже було чути, як дихає якась велика істота. Далі — притишене звіряче бурчання.

Не людське. Не чандріянське. Полегшало мені ненадовго, бо я знову почув, як хтось бурчить, а тоді — пихкання. Дикий кабан, мабуть, пішов до річки.

— Ставай за мене, — сказав я Денні. Більшість людей не уявляє собі, наскільки небезпечні дикі кабани, особливо восени, коли самці б’ються за панування. Від симпатії користі не було. Я не мав ані джерела, ані зв’язку. У мене навіть доброго дрючка не було. Чи не відвернуть його увагу останні мої яблука?

Кабан пропхався між низько навислими сосновими гілками неподалік, пихкаючи й щось винюхуючи. Важив він, мабуть, удвічі більше за мене. Піднявши погляд на нас, він гучно, гортанно зарохкав. Він задер голову, ворушачи носом: намагався вловити наш запах.

— Не біжи, бо поженеться, — тихо сказав я, неквапливо ставши перед Денною. Не вигадавши нічого кращого, я дістав складаний ножик і розкрив його великим пальцем. — Просто задкуй і лізь у річку. Плавають вони поганенько.

— Я не думаю, що вона небезпечна, — спокійно промовила за мною Денна. — Здається, вона радше зацікавлена, ніж зла. — Вона зупинилася. — Утім, я високо ціную твої шляхетні прагнення й все таке.

Поглянувши ще раз, я зрозумів, що Денна має рацію. Це була льоха, а не кабан, і під шаром бруду на ній виднілася рожева шкіра свійської свині, а не брунатна щетина дикої. Знудившись, вона опустила голову й заходилася ритися довкола кущів під соснами.

Лише тоді до мене дійшло, що я зігнувся в якійсь бійцівській стійці, виставивши одну руку вперед, як борець. У другій руці я тримав свого жалюгідного складаного ножика, такого маленького, що розрізати ним навпіл добре яблуко можна було лише за кілька прийомів. А гірше за все було те, що на мені був лише один черевик. Вигляд я мав сміховинний — божевільний, як в Елодіна в найгірші дні.

Моє обличчя розпашілося, і я здогадався, що, напевно, став червоний як буряк.

— Тейлу милосердний, я почуваюся ідіотом.

— Насправді це досить утішно, — визнала Денна. — Не знаю, чи ставав до цього хоч хто-небудь на мій захист, якщо не брати до уваги доволі неприємної похвальби в шинках.

— Так, звісно. — Я натягнув другу шкарпетку та черевик, не підіймаючи погляду: надто соромно було