Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Під’їхавши ближче, я прочитав напис на дороговказі. На півночі був Требон. На півдні — Темфоллз. Наблизившись, я зупинив коня. Відпочити не завадило б ні Кет-Селганові, ні мені, а я до того ж не поспішав так сильно, щоб бути нечемним із мідником. Аж ніяк. Зрештою, цей хлоп міг підказати мені, скільки ще мені їхати до Требона.

— Здоров! — привітався він, поглянувши на мене та прикривши очі рукою. — Судячи з твого вигляду, хлопче, ти чогось хочеш. — Він був немолодий, лисуватий і мав кругле привітне обличчя.

Я засміявся.

— Я багато чого хочу, міднику, але не думаю, що бодай щось із цього є у ваших в’юках.

Він улесливо мені всміхнувся.

— Ну, ти тут не думай… — Він замовк і на мить задумливо опустив очі. Коли він знову поглянув мені у вічі, його обличчя ще було добрим, але стало серйознішим. — Послухай, синку, скажу тобі чесно. Моя осличка вдарилася переднім копитом об камінь і не може нести свій вантаж. Я мушу сидіти тут, поки мені хтось не допоможе.

— За звичайних обставин я був би дуже радий допомогти вам, міднику, — відповів я. — Але мені потрібно якнайшвидше дістатися Требона.

— Це не так уже й важко. — Він кивнув на північ, за пагорб. — До нього всього з півмилі. Якби вітер дув на південь, ти відчував би запах диму.

Я поглянув туди, куди він показав рукою, і побачив, як із-за пагорба здіймається дим із коминів. Я відчув величезне полегшення. Я доїхав, і від полудня заледве минула година.

Мідник повів далі.

— Мені треба до доків Івздауна. — Він кивнув на схід. — Я домовився про перевіз униз річкою та був би дуже радий встигнути на свій човен. — Він багатозначно оглянув мого коня. — Але мені знадобиться нова в’ючна тварина, щоб повезти крам…

Вочевидь, мені нарешті поталанило. Селган був чудовим конем, але тепер, коли я дістався Требона, він буде хіба що постійно витрачати мої обмежені ресурси.

Однак показувати бажання щось продати завжди нерозважливо.

— Цей кінь надто добрий, щоб його нав’ючувати, — сказав я, гладячи шию Кет-Селганові. — Він — чистокровний кхершаенець, і я можу вам сказати, що за все своє життя не бачив кращого коня.

Мідник скептично його оглянув.

— Він замучений, от що, — промовив він. — Уже й милі не проїде.

Я зіскочив із сідла, трохи заточившись: мої ослаблені ноги мало не підкосилися.

— Віддайте йому належне, міднику. Він сьогодні скакав аж від Імрі.

Мідник гигикнув.

— Брешеш ти непогано, хлопче, але тобі треба знати, де зупинитися. На завелику наживку риба не клює.

Я вжахнувся аж ніяк не вдавано.

— Вибачте, що не відрекомендувався як слід. — Я простягнув руку. — Мене звати Квоут, я — мандрівний артист, і я з едема ру. Я б ніколи, навіть у найбезнадійніший свій день, не збрехав би мідникові.

Мідник потис мені руку.

— Що ж, — промовив він, трохи вразившись, — щиро прошу пробачення в тебе та твоїх рідних. Когось із ваших рідко можна зустріти на дорозі самого. — Він критично оглянув коня. — Аж від Імрі, кажеш? — Я кивнув. — Це що, майже шістдесят миль? Нічогенька поїздочка… — Він поглянув на мене з багатозначною усмішкою. — Як твої ноги?

Я у відповідь усміхнувся на весь рот.

— Просто скажімо, що я буду радий знову піти на своїх двох. Гадаю, він витримає ще десять миль. Але про себе я так сказати не можу.

Мідник оглянув коня знову й різко зітхнув.

— Ну, як я вже казав, ти мені трохи підсобив. Скільки за нього хочеш?

— Ну… — заговорив я. — Кет-Селган — чистокровний кхершаенець, і забарвлення в нього, треба визнати, чудове. Він увесь чорний, без єдиної плямки. Без жодної білої волосинки…

Мідник розреготався.

— Беру свої слова назад, — заявив він. — Ти бездарно брешеш.

— Не розумію, що тут такого смішного, — дещо напружившись, промовив я.

Мідник кинув на мене дивний погляд.

— Ні, жодної білої волосинки. — Він кивком показав на круп Селгана. — Але якщо він вороний, то я — Орен Велсітер.

Я повернувся й побачив, що на лівій задній нозі в Кет-Селгана була добре помітна біла «шкарпетка» до середини гомілки. Отетерівши, я позадкував і придивився, нахилившись. Вона була не чисто білою, а радше блякло-сірою. Я відчув ледь помітний запах струмка, через який ми прохлюпотіли на останньому етапі своєї подорожі. Розчинники.

— От же ж падло шимівське, — промовив я, не вірячи власним очам. — Він продав мені пофарбованого коня.

— А його ім’я тобі нічого не підказало? — захихотів мідник. — «Кет-Селган»? Господи, хлопче, з тебе хтось посміявся.

— Його ім’я означає «присмерк», — вимовив я.

Мідник хитнув головою.

— У тебе з сіаруською біда. Це «Кет-Селем» — «перша ніч». А «Селган» означає «шкарпетка». Його звати Одна Шкарпетка.

Я згадав, як відреагував торговець кіньми, коли я обрав це ім’я. Не дивно, що він здавався таким спантеличеним. Не дивно, що він так швидко й легко збив ціну. Він гадав, що я знаю його маленьку таємницю.

Побачивши вираз мого обличчя, мідник розсміявся й поплескав мене по спині.

— Не панікуй, хлопче. Таке час від часу буває й з найкращими з нас. — Він відвернувся й заходився порпатись у своїх клунках. — Здається, у мене є річ, яка тобі сподобається. Дозволь запропонувати тобі оборудку. — Він розвернувся й показав щось чорне й скарлючене, наче плавник.

Я взяв це в нього й оглянув. Предмет був важкий і холодний на дотик.

— Шмат заліза зі шлаком? — запитав я. — У вас закінчилися чарівні боби?

Простягнувши другу руку, мідник показав шпильку. Він потримав її десь за п’ядь від себе, а тоді відпустив. Шпилька не впала, а різко повалилася на бік і прилипла до гладенького шматка чорного заліза.

Я вражено вдихнув.

— Приваб-камінь? Я такого ніколи не бачив.

— Формально це — Требон-камінь, — спокійно промовив він. — Він же ніколи не бував під Привабом, але ти не дуже-то й помилився. На шляху до Імрі є купа різних людей, які зацікавилися б цим красунчиком…

Перевертаючи його в руках, я неуважно кивнув. Я завжди хотів побачити тягни-камінь, ще з дитинства. Я відтягнув шпильку, відчувши її дивний потяг до гладенького чорного металу. Я зачудувався. Шматок зоряного заліза в моїй руці.

— Скільки він, по-вашому, коштує? — запитав я.

Мідник трохи облизав зуби.

— Ну, тут і зараз, він, як я гадаю, коштує приблизно стільки ж, скільки й один чистокровний кхершаенський в’ючний мул…

Я перевернув його в руці, відтягнув шпильку та відпустив її до каменя знову.

— Та от яка біда, міднику: щоб купити цього коня, я заборгував небезпечній