Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Насупившись, вона підвелася та перейшла на інший бік столу.
— Гаразд, показуй.
Я завагався, а тоді вирішив, що краще мені її послухатись, оскільки я все одно маю дещо в неї попросити. Я зняв сорочку й поклав її на стіл.
— Ця пов’язка брудна, — сказала вона так, наче це було особистою образою. — Зривай її.
Вона пішла до шафки у віддаленому кінці кімнати й повернулася з чорним набором зцілювача та умивальним тазом. Помила руки, а тоді глянула на мій бік.
— Ти його навіть не зашивав? — спитала вона з недовірою в голосі.
— Я був доволі заклопотаний, — відповів я. — Біг як обпечений і переховувався всю ніч.
Не звернувши на мене уваги, вона заходилася чистити мені бік із холодною вправністю, з якої я здогадався, що вона навчалася в Медиці.
— Вона брудна, але неглибока, — зауважила Деві. — Подекуди навіть шкіра не повністю розірвана. — Вона підвелася й дістала кілька предметів зі своєї сумки. — Але зашивати тебе все одно доведеться.
— Я б і сам це зробив, — відповів я. — Але…
— …але ти — ідіот, нездатний навіть очистити її як слід, — договорила вона. — Якщо сюди потрапить інфекція, то мало не буде.
Вона закінчила чистити мені бік і сполоснула руки в тазу.
— Хочу, щоб ти знав: я роблю це, тому що небайдужа до гарненьких хлопчаків, психічно нездорових людей і тих, хто винен мені гроші. Я вважаю це захистом своїх капіталовкладень.
— Так, пані. — Коли вона нанесла антисептик, я засичав.
— Я гадала, що з тебе не має сочитися кров, — спокійно промовила вона. — Отже, ще одна легенда виявилася хибною.
— До речі… — Намагаючись рухатися якнайменше, я потягнувся й дістав зі своєї дорожньої торби книжку, а тоді поклав її на стіл Деві. — Я приніс твої «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Ти мала рацію: з гравюрами вони набагато кращі.
— Я знала, що тобі сподобається. — Вона почала зашивати мене, і на мить запала тиша. Коли вона заговорила знову, з її голосу майже зникла грайливість. — Цих хлопців дійсно було найнято, щоб убити тебе, Квоуте?
Я кивнув.
— У них був пошуковий компас і трохи мого волосся. Так вони дізналися, що я рудий.
— Пане й пані, Кілвіна це просто збісило б. — Вона хитнула головою. — Ти впевнений, що їх не було найнято просто для того, аби тебе налякати? Дати тобі невеличкого прочухана, щоб навчити зважати на вищих за себе? — Вона відірвалася від зашивання й глянула на мене. — Тобі, бува, не вистачило дурості позичити грошей у Геффрона та його хлопців?
Я хитнув головою.
— Ти — мій єдиний яструб, Деві. — Я всміхнувся. — Власне, тому я й зайшов сьогодні…
— А я тут подумала, що тобі просто до вподоби моє товариство, — сказала вона, повернувшись до шиття. В її голосі мені вчувалася роздратована нотка. — Дай-но мені спершу доробити оце.
Я добряче замислився над її словами. Високий чолов’яга сказав «займімося ним», але це могло означати що завгодно.
— Можливо, вони не намагалися мене вбити, — повільно визнав я. — Однак у нього був ніж. Щоб побити людину, ніж не потрібен.
Деві пирхнула.
— А мені не потрібна кров, щоб змушувати людей сплачувати борги. Але вона однозначно допомагає.
Я задумався над цим, а вона тим часом завершила останній стібок і почала обгортати мене чистим бинтом. Можливо, це мало бути простим побиттям. Анонімним посланням від Емброуза з рекомендацією зважати на вищих за себе. Можливо, це було простою спробою мене відлякати. Я зітхнув, постаравшись при цьому не заворушитися надто сильно.
— Мені б хотілося вірити, що це так, але я насправді так не думаю. Я вважаю, що вони дійсно хотіли крові. Це мені чуття підказує.
Її обличчя посерйознішало.
— Тоді я розповім про це декому, — сказала вона. — Не знаю, як щодо вбивства їхніх собак, але я закину до млина чуток дещицю, щоб люди побоювалися братися за таку роботу. — Вона тихенько, здушено захихотіла. — Власне, після минулої ночі вони вже побоюються. Так вони будуть не побоюватись, а боятись.
— Я дуже за це вдячний.
— Немає за що, — скромно промовила вона, підвівшись та обтрусивши коліна. — Це невеличка допомога другові. — Вона помила руки в тазу, а тоді недбало обтерла їх об сорочку. — Тепер послухаймо, — сказала вона, сівши за стіл, із несподівано діловитим виразом обличчя.
— Мені потрібні гроші на швидкого коня, — заявив я.
— Їдеш з міста? — Вона вигнула бліду брову. — Я ніколи не думала, що ти можеш утекти.
— Я не тікаю, — відповів я. — Але мені потрібно подолати певну відстань. Сімдесят миль, і так, щоб невдовзі після полудня вже бути на місці.
У Деві трохи округлились очі.
— Кінь, здатний на таку подорож, обійдеться в чималу суму, — сказала вона. — Може, тобі слід просто купити поштовий ордер і пересідати всю дорогу на свіжих коней? Так і швидше, і дешевше.
— Там, куди я їду, немає поштових станцій, — пояснив я. — Угору річкою, а тоді — у пагорби. До маленького містечка, воно зветься Требон.
— Гаразд, — відповіла вона. — Скільки ти хочеш?
— Мені знадобляться гроші, щоб купити швидкого коня, не торгуючись. А ще — на житло, їжу, можливо, хабарі… Двадцять талантів.
Вона розреготалася, а тоді опанувала себе й прикрила рота.
— Ні. Вибач, але ні. Я справді небайдужа до таких чарівних юнаків, як ти, але не занадто.
— У мене є лютня, — нагадав я, висунувши чохол уперед ногою. — Її можна заставити. І на додачу — що завгодно з того, що є тут. — Я поставив на стіл свою дорожню торбу.
Вона вдихнула, наче збираючись одразу мені відмовити, а тоді знизала плечима, зазирнула в торбу й попорпалася в ній. Дістала мій примірник «Риторики і логіки», а за мить — мою переносну симпатичну лампу.
— Отакої, — зацікавлено промовила вона, пересунула вимикач і навела світло на стіну. — Це цікаво.
Я скривився.
— Що завгодно, крім цього, — зауважив я. — Я обіцяв Кілвіну, що ніколи не випускатиму її з рук. Я дав слово.
Вона відверто поглянула на мене.
— Чув коли-небудь вираз: жебраки не обирають?
— Я дав слово, — повторив я. Зняв із плаща свою срібну свиріль таланту й пересунув її по столу до «Риторики і логіки». — Знаєш, здобути таку штуку нелегко.
Деві подивилася на лютню, на книжку й на свиріль, а тоді протяжно, повільно вдихнула.
— Квоуте, я бачу, що це для тебе важливо, але баланс тут просто не сходиться. Ти не зможеш віддати таку силу грошей. Ти й ті чотири таланти, які мені винен, ледве здатен віддати.
Тут