Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Денна захитала головою.

— Але вона була кращою за стариганів. Констебль поклав руку мені на ногу! — Вона здригнулася. — Навіть бургомістр нагодився, поохав наді мною так, наче йому не все одно, але він прийшов лише для того, щоб замучити мене запитаннями. «Що ви там робили? Що сталося? Що ви бачили?..»

Помітивши зневагу в Денниному голосі, я проковтнув власні запитання — так швидко, що мало не прикусив собі язика. Я від природи схильний ставити запитання, не кажучи вже про те, що я полетів до передгір’їв, як навіжений, саме для того, щоб розслідувати ті події.

Однак із Денниного тону було очевидно: вона не налаштована відповідати просто зараз. Я насунув дорожню торбу вище на плече, і в мене з’явилася думка.

— Стривай. Твої речі. Ти залишила їх усі у своїй кімнаті.

Денна на мить завагалася.

— Не думаю, що там було щось моє, — промовила вона так, ніби це досі й не спадало їй на гадку.

— Ти впевнена, що не хочеш повернутись і перевірити?

Вона рішучо хитнула головою.

— Якщо мені десь не раді, то я звідти йду, — спокійно пояснила вона. — Усе інше я можу надолужити дорогою.

Денна пішла вулицею, і я подався за нею. Вона звернула у вузенький завулок, який ішов на захід. Ми поминули стареньку, яка вішала блукальця зі снопів вівса. На ньому був неоковирний солом’яний бриль і штани з мішковини.

— Куди ми йдемо? — запитав я.

— Мені треба побачити, чи лежать мої речі на фермі Мотенів, — сказала вона. — Опісля я відкрита для пропозицій. Куди ти збирався йти, перш ніж знайшов мене?

— Чесно кажучи, я сам прямував на ферму Мотенів.

Денна скоса на мене глянула.

— Ну звісно. До ферми всього з милю. Ми можемо дійти туди ще засвітла.

Місцевість довкола Требона була посічена: здебільшого його оточував густий ліс упереміш із ділянками кам’янистої землі. Далі, за поворотом дороги, відкривалися чудові невеличкі ниви золотої пшениці, що ховалися між деревами чи мостилися в долині серед темних круч. Ниви рясніли фермерами і наймитами; їхні рухи відзначалися неквапливою втомою, що з’являється тоді, коли людина розуміє: попереду ще півдня жнив.

Усього за хвилину ходіння я почув за нашими спинами знайомий тупіт копит. Повернувшись, я побачив невеликий відкритий віз, який поволі їхав нерівною дорогою. Ми з Денною відійшли в кущі, позаяк на дорозі ледь-ледь вистачало місця для воза. Нас підозріливо оглянув зморений фермер, який зігнувся над віжками.

— Ми йдемо на ферму Мотенів, — гукнула Денна, коли він під’їхав ближче. — Не підвезете нас?

Чолов’яга похмуро оглянув нас, а тоді кивнув на задній кінець воза.

— Я їду повз старий Гребок. А далі вам уже тра буде йти самим.

Ми з Денною залізли на віз і сіли задом наперед, звісивши ноги. Їхали ми ненабагато швидше, ніж ішли пішки, але ми обоє були раді дати ногам відпочити.

Ми їхали мовчки. Денна явно не бажала обговорювати щось перед фермером, а я був радий, що в мене з’явилася хвилька на роздуми. Я вже планував набрехати свідкові стільки, скільки знадобиться, щоб витягнути з нього потрібні відомості. Денна все ускладнювала. Я не хотів їй брехати, але водночас не міг ризикувати, розповівши їй надто багато. Мені аж ніяк не хотілося переконати її в тому, що я з’їхав з глузду від диких історій про чандріян…

Тож ми їхали мовчки. Просто бути поруч з нею вже було приємно. Важко уявити собі, що перебинтована дівчина з синцем під оком може бути гарною, але Денна була гарною. Прекрасною, як місяць — може, і не без ґанджів, але досконалою.

Фермер заговорив, вирвавши мене з мрій.

— Оце Гребок.

Я роззирнувся довкола в пошуках греблі, але так її й не побачив. Шкода: я був не проти того, щоб попити холодної водиці чи трохи обмитися. Після кількох годин шаленої їзди верхи я спітнів і від мене відгонило конем.

Ми подякували фермерові й зіскочили з задка воза. Денна повела мене ґрунтовою дорогою, що петляла схилом пагорба між деревами й рідкісними ділянками затертого темного каменю. Вона здавалася впевненішою, ніж тоді, коли ми пішли з корчми, але не зводила очей із землі, ступаючи з явною обережністю, наче сумнівалася у своїй рівновазі.

Раптом у мене з’явилася думка.

— Твоя записка в мене, — сказав я й дістав з кишені свого плаща складений папірець. — Коли ти мені її залишила?

— Майже два витки тому.

Я скривився.

— Я прочитав її тільки вчора ввечері.

Вона кивнула сама до себе.

— Цього я й побоювалася, коли ти так і не прийшов. Я гадала, що вона, може, випала чи намокла так, що ти не зміг її прочитати.

— Я останнім часом просто не користувався вікном, — сказав я.

Денна байдужо знизала плечима.

— Та дурна я була, коли подумала, що ти ним скористаєшся.

Я спробував вигадати, що б його ще сказати — чим пояснити те, що вона могла побачити, коли Фела подарувала мені плащ в «Еоліяні». Мені так нічого й не спало на думку.

— Вибач мені, що пропустив наш обід.

Денна весело глянула на мене.

— Деох сказав, що ти потрапив у пожежу чи щось таке. Сказав мені, що вигляд у тебе був відверто жалюгідний.

— Я почувався жалюгідно, — відповів я. — Більше через те, що розминувся з тобою, ніж через пожежу…

Вона закотила очі.

— Не сумніваюся, що ти був страшенно нещасний. У певному розумінні ти зробив мені ласку. Поки я сиділа там… самотою… і журилася…

— Я ж вибачився.

— …мені відрекомендувався один немолодий пан. Ми поговорили, познайомились одне з одним… — Вона знизала плечима й кинула на мене скоса майже соромливий погляд. — Відтоді я з ним зустрічаюся. Якщо все буде гаразд і надалі, то він, здається, ще до кінця року стане моїм покровителем.

— Справді? — перепитав я, протверезівши від раптового полегшення. — Це чудово, і це вже давно мало статися. Хто він?

Вона хитнула головою, і її лице сховалося за темним волоссям.

— Я не можу сказати. Він одержимий своїм особистим простором. Він більше витка не називав мені свого справжнього імені. Навіть зараз я не знаю, чи є те ім’я, яке він мені назвав, справжнім.

— Якщо ти не знаєш точно, хто він насправді, — повільно вимовив я, — то звідки тобі знати, що він — джентльмен?

Запитання було дурне. Відповідь знали ми обоє, але вона все одно це сказала.

— Гроші. Одяг. Поведінка. — Вона знизала плечима. — Навіть якщо він лише заможний купець, він усе одно буде добрим покровителем.

— Але не