Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

Річард машинально підняв над головою меч, прикриваючись ним, як щитом. Ще одна блискавка, вдарившись об клинок, спалахнула і почала звиватися, як спіймана змія. Прогримів грім, пил зметнулася у Річарда-під ніг. Зціпивши зуби, він повільно опустив меч. За клинком тягнувся вогняний слід. Досягнувши землі, вогненна змія з шипінням зникла. — Ну, досить з мене бачень!

Річард вклав меч у піхви і потягнув за поводи коней, які все так же мирно жували неіснуючу траву. Він сам не знав, куди йти. Він хотів одного виявитися як можна далі від цієї вежі. Як можна далі від убитої сестри.

Йому хотілося бігти геть від того, що він накоїв.

32

Блискавки більше не блищали. Чорні хмари як і раніше клубочилися навколо Річарда, але блискавки зникли. Він йшов, сам не знаючи куди. Якщо він відчував небезпеку, він обходив її. Мани намагалися заманити його, але він змушував себе не звертати на них уваги.

В темряві, яка клубочилася хмарами, Річард не відразу помітив другу вежу. Вона була зовсім як перша, тільки не з білого, а з чорного мармуру. Він вже намірився обійти вежу, але щось нездоланно тягло його зазирнути в арочний отвір.

Він побачив двір — такий же, як і в білій вежі, тільки пісок не білий, а чорний. На стінах — шар чорної сажі. Цікавість пересилила обережність, і він провів пальцем по стіні. Сажа виявилася солодкою.

Значить, чарівник, що перетворив свою життєву силу в магічний вогонь, прийняв смерть добровільно, щоб врятувати інших.

Цікаво. Якщо кожен чарівник наділений даром, значить, він, Річард, теж чарівник. Тільки який? Такий, як той, що загинув тут, чи такий, як у білій вежі? Звичайно, йому хотілося віднести себе до самовідданого героя, але ж він тільки що вбив людину, щоб уникнути мук. З іншого боку, хіба він не має права вбити іншого, захищаючи власне життя? Чи багато честі померти ні за що? Ні, про це краще не думати.

Блискучий чорний пісок з його таємничим свіченням заворожував Річарда.

Він вийняв з мішка, притороченого до сідла Джеральдін, пусту металеву коробочку для прянощів, набрав у неї чорного піску і свиснув, підкликаючи Бонні, яка все так же спокійно щипала неіснуючу траву. Кінь слухняно підійшов до господаря і ткнувся йому мордою в плече, очікуючи ласки. Річард поплескав Бонні по загривку і, ведучи на поводі трьох коней, вийшов з чорної вежі.

Він йшов тепер вперед так швидко, як тільки міг, не помічаючи втоми. Зараз йому хотілося одного: скоріше залишити позаду цю випалену сонцем рівнину і позбутися від чарів і чаклунських видінь.

Весь в холодному поту, він наполегливо йшов вперед, чуючи знайомі голоси і насилу стримуючись, щоб не озирнутися.

Голоси звали його то ласкаво, то загрозливо, але Річард наполегливо продовжував шлях. Часом, відчуваючи небезпеку, що насувається, він різко відскакував в сторону.

Зупинившись, щоб перевести подих, він витер піт, застилав очі, і побачив на землі сліди. Його власні сліди. Значить, тікаючи від видінь і голосів, намагаючись уникнути небезпеки, він ходив колами. А що, якщо ці сліди теж мана?

Річарду стало не по собі. Невже йому вже не вибратися з цього зачарованого місця? Ніколи не вийти з Долини заблукалих? Може, і йому судилося заблукати тут? Зусиллям волі він примусив себе піти вперед, але відчуття жаху не залишило його.

Раптово крізь хмари Річард побачив те, від чого кров застигла у нього в жилах. Він завмер. Попереду, молитовно склавши руки, дивлячись у небо з блаженною посмішкою, йшла сестра Верна.

— Згинь! — Закричав він. — Залиш мене! Сестра Верна, схоже, не чула його слів. Але ж так не буває: вона ж всього в декількох кроках. Річард спробував підійти до неї ближче, і — дивна річ — повітря наче ущільнився, не бажаючи пропускати його.

— Ти чуєш мене? — Прокричав Річард. — Я сказав; згинь!

Сестра Верна обернулася і витягнула вперед руку, немов бажаючи його позбутися.

— Залиш мене. Я досягла мети. Я знайшла блаженство. Йди!

Вона відвернулася. Дивно. Раніше примари вели себе зовсім по-іншому: вони намагалися заманити Річарда. А тут — навпаки. Йому знову стало страшно.

— Сестра Верна!

Невже це правда? Невже вона жива? Значить, насправді він не вбивав її, і все це йому тільки привиділося?

— Сестра Верна, якщо це дійсно ти, відповідай мені!

Верна здивовано подивилася на нього.

— Річард?

— Ну так, це я.

— Іди, — прошепотіла вона, піднявши очі до неба. — Я хочу побути з Ним.

— З ким це «з ним»?

— Прошу тебе, Річард, залиш мене. Ти проклятий! Згинь!

— Якщо ти — привид, то згинь сама! Сестра Верна благально подивилася на нього.

— Прошу тебе, Річард, не заважай Йому, не руйнуй мого щастя.

— Про кого це ти? Про Джедіді, чи що?

— Про Творця, — тихо відповіла вона.

Річард подивився на небо.

— Нікого не бачу.

Сестра Верна відвернулася і повільно пішла геть.

Річард ніяк не міг зрозуміти, хто ж це — жива сестра Верна, чаклунське мана або ж тінь вбитої.

Справжній сестрі Верні він обіцяв, що допоможе звідси вибратися. Значить, доведеться йти за нею.

— А який він із себе, цей Творець? — Запитав він. — Молодий чи старий?

А волосся у нього довге? А зуби? У нього всі зуби цілі? — Сестра обернулася, обдарувавши його гнівним поглядом.

— Дай мені спокій!

В голосі її звучала загроза. Річард зупинився.

— Послухай, що я тобі скажу, сестра Верна. Ти підеш зі мною. Я тебе тут не залишу. Все, що ти бачиш, — це не правда, це мана!

Якщо це не сестра Верна, а чаклунське мана, значить, вона зникне,