Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Якщо з тобою щось трапиться, я спробую повернутися в Серединні Землі.

Це ближче.

Сестра різко смикнула його за рукав.

— Ні! І чому це ти весь час мені суперечиш? — В очах її промайнув гнів, але вона тут же опанувала себе. — Річард, якщо сестри Світла не допоможуть тобі опанувати даром, ти помреш, і нашийник тебе не врятує. Тільки сестра може зробити так, щоб твій Хань звернувся тобі на благо. Ми потрібні тобі як повітря, без нас ти просто-напросто задихнешся. Елізабет і Грейс пожертвували життям заради того, щоб допомогти тобі. Нехай же їх жертви будуть не марні.

Річард взяв сестру за руку і ніжно стиснув її долоню.

— Все буде добре, сестра. Ти вийдеш звідси, я обіцяю. Якщо знадобиться моя допомога, я допоможу тобі, чим зможу. Не бійся. Не вір чаклунським видінням.

Хіба не ти мені це говорила?

Сестра Верна з важким подихом відняла руку і відвернулася.

— Мана… Ти не знаєш, що я бачу. — Вона озирнулася через плече. Не випробовуй мого терпіння, Річард, повір, я зараз не в кращому настрої.

Роби, як я сказала. — І вона рішуче пішла вперед.

Річард почув цокіт копит: коні бадьоро бігли за сестрою. Навколо як і раніше кружляли темні вихори, раз у раз перерізувані стрілами блискавок.

Спокій коней здався Річарду дивним. Чому вони ніяк не реагують на блискавки? А може, він сам бачить блискавки тільки завдяки своєму дару? Зліва злетіла хмару пилу. Спалах осяяв її, і Річард, здивований, застиг на місці. Він побачив Оленячий ліс — ліс, який так вабив його до себе. Ось вони, дерева, зовсім поруч. Ще крок — і він опиниться там, в тиші і спокої.

Один лише крок! Ліс нездоланно вабив його. Під цими кронами так тихо, так спокійно. Там більше не буде страху, горя і болю. Так, звичайно, це всього лише мана, пастка. Сестра Верна попереджала його. Але навіть якщо ліс не справжній, яка різниця? Адже він все одно буде там щасливий. Хіба погано бути щасливим?

І знову Річард почув, як хтось кличе його. Він почув наближення цокоту копит. Озирнувшись, він побачив Чейза. — Не вір цьому, Річард! — Донісся до нього голос сестри Вірні. — Це мана! Не зупиняйся, йди вперед.

Річард знудьгувався за старим другом не менше, ніж за своїм лісом. Не слухаючи сестру, він все стояв і дивився на Чейза. Страж кордону скакав щодуху на змиленому коні. Хтось сидів у сідлі поруч з ним. Придивившись, Річард дізнався Рейчел. Ну що ж, все правильно, вона і повинна бути разом з Чейзом.

Рейчел теж кричала і кликала Річарда, і Річард як зачарований дивився на цю ману.

Щось у вигляді Рейчел привернуло його увагу. Щось, що створювало неясне відчуття присутності Зедда. Погляд Річарда впав на дивний, схожий на бурштин, камінь — камінь, що висів у Рейчел на шиї. Камінь на золотому ланцюжку. Здавалось, сам Зедд просить Річарда звернути увагу на цю річ.

— Річард! — Закричав Чейз. — Не ходи туди! Не треба! Ти потрібен Зедду! Завіса пошкоджена, Річард!

А потім Чейз раптом різко натягнув поводи, і кінь зупинився. Річард знехотя пішов за сестрою Вірною, раз у раз озираючись через плече. Страж кордону здавався тепер зовсім спокійним. Він більше не кликав Ричарда.

Спішившись, він підхопив на руки дівчинку. Чорний смерч затулив їх, і останнє, що побачив Річард, були Рейчел і Чейз, що нерухомо дивляться в порожнечу.

Для мани все це здавалося трохи дивним, але, може, це всього лише хитрість, виверт, щоб привернути його увагу?

Сестра Верна знову покликала його:

— Іди ж! Іди! Не примушуй мене вдаватися до крайніх заходів! Тобі не можна зупинятися! — Вона повільно рухалася вперед, озираючись при кожному кроці.

— Прохід звужується. Поспішаймо, поки пастка не закрилися!

Річард ще раз оглянувся. Темрява вже майже повністю приховала Рейчел і Чейза.

Річарду здавалося, що вони йдуть кудись, з кожною секундою все більше і більше віддаляючись від нього. Річард поспішив нагнати свою супутницю.

Дивна мана. Чому вона привиділася йому? Все виглядало зовсім як в житті, і друзі були так близько — простягни руку і доторкнешся. А може, невідома чаклунська сила намагалася спокусити його, змусивши піти за тими, кому він вірив, як самому собі? Річард знову побачив Чейза, що в розпачі волає до нього.

Зусиллям волі він примусив себе заспокоїтися. Звичайно, мана має бути правдоподібною. Дуже ймовірною. Інакше хто ж в неї повірить? Не будь вона такою схожою на реальність, вона нікого не змогла б обдурити…

Річард зупинився: прямо перед ним стояв Джек і мирно щипав траву. Траву, якої не було на випаленій сонцем рівнині. Неподалік паслися Бонні і Джеральдіна. Річард ласкаво поплескав коня по крупу і вже зібрався було кликнути Бонні і Джеральдін, як раптом помітив, що поводи Джека валяються на землі. Річард похолов.

Сестра Верна зникла.

Блискавка з оглушливим гуркотом прорізала все небо і встромилася в землю прямо біля ніг Річарда. Жар обпалив його, волосся стало дибки. Перед очима танцювали біло-блакитні язики полум'я. Відскочивши вбік, він почав кликати сестру Верну.

Безуспішно. І тоді Річард повільно пішов вперед, ведучи на поводі коней. Він озирався при кожному кроці, а вогненні стріли немов переслідували його, б'ючи в землю там, де він стояв мить тому.

Раптово з'явилися вогненні кулі. Вони зі свистом пролітали мимо Річарда, і їх було так багато, що, здавалося, горить саме повітря. Вогонь ревів, наступаючи суцільною стіною. Річард кинувся бігти. Збожеволівши від жаху, він метався з боку в бік, прикривши голову рукою, наче це могло його врятувати. Гуркіт наростав. Всюди, як живий, клубочився, міняючи обриси, чорний пил. Річард біг, не розбираючи дороги, мріючи лише про одне: врятуватися від блакитних блискавок і жовтого полум'я.

Несподівано прямо перед ним з темряви виникла гладка біла мармурова стіна. Важко дихаючи, Річард