Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Прости мене, Зедд, за те, що це все можливо через мене. Це моя вина, продовжувала вона.

Він тільки рукою махнув.

— Що зроблено, то зроблено. І це — не твоя вина, дорога. Скоріше вже це моя вина, тому що я застосував силу магії, не подумавши. Ось розплата за те, що я діяв за велінням серця, не послухавши голосу розуму. — Про себе він додав:

«І за те, що порушив Друге Правило Чарівника». — Подумай гарненько, Еді! продовжував Зедд, повернувшись до неї. — Повинні бути люди, які знають більше про скрінів, про природу цих злих чар. Чи не було таких людей серед тих, до кого ти зверталася раніше, коли цікавилася Підземним світом? Згадай хоч що-небудь, хай небагато, але це допоможе мені зрозуміти, як позбутися такого прокляття.

Деякий час вона зосереджено мовчала, потім заговорила:

— Я бути молодою, коли ходити вчитися до відьом. А вони всі бути старими.

Тепер, мабуть, їх вже немає в живих.

— А доньки з таким же даром у них були? — Запитав Зедд.

Еді радісно посміхнулася:

— Так! В однієї, якраз у тієї, що мене багато чому навчила і від якої я дізналася про скрінів, бути три дочки. — Еді підвелася, спираючись на лікоть. Так, їх бути троє, і в кожної бути дар. Хоча тоді вони бути ще маленькими…

Вони, напевно, ще не такі старі, як я. Мати-то, напевно, встигла навчити їх знахарства.

Незважаючи на біль, викликану магією Підземного світу, Зедд радісно пожвавився.

— Тоді ми повинні вирушити до них! А де вони жили?

Еді знову лягла і вкрилася ковдрою.

— В Нікобарі, — відповіла вона. — В дальній частині Нікобара.

— Прокляття! Але це далеко звідси, і нам туди не по дорозі, — пробурмотів чарівник. — А може, ти згадаєш когось ще?

Еді тихенько забурмотіла, загинаючи пальці:

— У цієї — тільки сини… Ця нічого не знала про скрінів… А у цієї не було дітей. Пробач, Зедд, але три сестри, які живуть в Нікобарі, тільки й можуть допомогти нам.

— А не пам'ятаєш, у кого вчилася їх мати? — Запитав він. — Може бути, нам відправитися до її наставниці? — Це знає тільки Світло, — прошепотіла стара чаклунка. — Я нікого не знаю, крім тих, хто живе в Нікобарі.

— Ну, так поїдемо туди!.

Еді подивилася на нього з занепокоєнням:

— Зедд, там Захисники пастви. Там збереглася пам'ять про мене. І не дуже-то добра пам'ять.

— Це було страшно давно, Еді, два царювання тому.

— Ну і що? Чарівник задумався.

— Ну що ж, ніхто ж не знає, хто ми такі насправді. Ми ховаємося від Володаря і можемо як і раніше видавати себе за двох багатих мандрівників. Знаєш, якщо вже ми напнули на себе ці наряди, чому б нам не роз'їжджати в екіпажі?

Еді знизала плечима:

— Видно, нам нічого іншого не залишається. Треба — значить треба. — Вона знову спробувала піднятися. — Ну, раз так, пора збиратися.

Зедд замахав руками.

— Ти занадто слабка, тобі потрібен відпочинок. Я займуся пошуками екіпажу.

Еді побачила, що він дивиться на себе в дзеркало. На ньому був гарний багряний камзол з чорними рукавами, оброблений сріблястою парчею, із золотим шиттям на комірі і на грудях. Пояс червоний, атласний, із золотою пряжкою. Це вбрання здавалося Зедду настільки безглуздим, що він ледь не застогнав. — Ну, як я виглядаю? — Запитав він. Еді взяла з підносу шматок чорного хліба.

— Вид на рідкість дурний. Зедд погрозив їй пальцем:

— Сподіваюся, ти не забула, що сама вибирала цей наряд?

Вона знизала плечима:

— Це я тобі так помстилася. Ти ж вибирати одяг для мене.

Зедд у відповідь пробурмотів, що їй-то гріх скаржитися.

— Гаразд, ти відпочинь трохи, а я піду пошукаю екіпаж, — сказав він нарешті.

— Капелюх не забудь, — нагадала Еді, продовжуючи жувати.

Зедд зупинився:

— Прокляття, я що, ще й капелюх повинен носити? Прожувавши нарешті хліб, Еді пояснила:

— Той чоловік, що продавати нам ці наряди, сказав, що вся знать помре від заздрості.

Чарівник важко зітхнув, узяв зі столика біля дверей м'який червоний капелюх і натягнув на голову.

— Так краще?

— Перо поправ, — порадила Еді. Зедд стиснув кулаки. Поправивши павине перо на капелюсі, він роздратовано подивився на неї:

— Тепер ти задоволена?

Вона посміхнулася, але тут же заспокоїла його:

— Я сказала, Зедд, що в тебе безглуздий вигляд, тільки тому, що ти такий хороший собою, що будь-який одяг буде виглядати не так добре, як ти сам.

— Вельми вдячний, пані. — Він посміхнувся і вклонився.

— І ось що, Зедд, будь обережний. — Він запитливо подивився на неї. У цьому вбранні, — пояснила вона, — багато хто захоче пощипати тебе, зовсім як ту принцесу з пісеньки.

Зедд грайливо підморгнув:

— Я не дозволю всяким молодичкам зазіхати на моє надбання.

Зсунувши капелюха набакир, наспівуючи веселу пісеньку, Зедд вийшов з кімнати.

«Треба б ще обзавестися тростиною покрасивіше», — подумав він. Знатному чепуруну, здається, належить мати тростину.

Апетитний аромат смаженого м'яса з їдальні змішувався з запахом тютюну.

Спускаючись по сходах, Зедд пошкодував, що не встигне перекусити.

На майданчику стояв високий ящик, з нього стирчали три тростини. Він вибрав найкрасивішу — чорну з посрібленою ручкою. Трохи важкувата, але цілком пристойна.

Господар готелю Хілмен, товстун у білій сорочці з засуканими рукавами і білосніжному фартуху, відразу помітив Зедда і кинувся йому назустріч з незмінною посмішкою. Від цієї посмішки його