Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Сестра Верна, ти щось бачиш?

— Джедіді, — тихо сказала вона. — По його тілу повзуть змії, і він просить мене про допомогу. Помилуй його, Творець!

Річард схопив її за руку і потягнув геть. Вони переступали через змій, але від павуків не було ніякого порятунку. Ясно було одне: зараз, коли вони виявлені, йти, не знаючи куди, небезпечніше, ніж стояти на місці. І все ж вони не могли змусити себе зупинитися. Нарешті змії та павуки залишилися позаду.

— У нас зовсім немає часу, — тихо сказав Річард. — Ти все ще не відчуваєш дорогу?

— Ні. Прости мене, Річард, — прошепотіла вона. — Я не змогла виконати свій обов'язок перед Творцем. Я погубила нас обох.

— Поки ще не погубила.

Він свиснув, підкликаючи коней. Бонні, Джек і Джеральдіна радісно підбігли до них, не звертаючи жодної уваги на чорних примар. Сестра Верна взялася за повід.

— Ні! Не так! — Річард скочив верхи на Бонні. — Сідай на Джека.

Швидше! Сестра здивовано дивилася на нього.

— Річард, але ми не можемо їхати верхи! Я ж тобі пояснювала: коні безсловесні створення. Їх легко зачарувати, а без вудил нам не утримати їх.

— Сестра, ти сама говорила, що читала «Пригоди Бонні Ден». Пам'ятаєш, там три герої повинні доставити поранених у безпечне місце, а шлях їх перетинає отруєна річка? Пам'ятаєш, вони кажуть, що потрібна віра, щоб подолати цю перешкоду? І коні перевезли їх через річку. Потрібна віра, сестра. Сідай на коня, швидше!

— Ти хочеш, щоб я погубила нас обох через якусь дурну книжку? Ми повинні йти пішки! — Роздратовано сказала сестра.

Бонні нетерпляче била копитом і трусила головою, Річард натягнув поводи.

— Ні ти, ні я не знаємо дороги, — пояснив він. — Якщо ми будемо стояти, ми загинемо.

— А що зміниться, якщо ми поїдемо верхи?

— Сестра, ти пам'ятаєш, чим займалися коні всякий раз, коли ми їх відпускали?

— Щипали траву, якій тут немає. Вони теж підпали під владу тутешніх чар.

— А ти впевнена? — Запитав Річард. — Що, якщо мани діють тільки на людей? Що, якщо коні бачать все, як воно є насправді? Ну ж бо, сестра, поїхали!

Чорні привиди наближалися. Сестра Верна нарешті сіла в сідло.

— Але… — Почала вона.

— Більше віри, сестра! Я обіцяв врятувати тебе, і я тебе врятую. Я поїду першим.

Річард п'ятами вдарив Бонні в боки, і кінь поскакав галопом. Джек і Джеральдіна наслідували його приклад. Річард з усіх сил намагався втриматися в сідлі. Він вирішив надати Бонні можливість самій вибирати дорогу.

— Річард! — Несамовито заволала сестра Верна. — В ім'я Творця, куди ми мчимо?! Куди ти направив свого коня?!

— Я його нікуди не направляв, — крикнув він в і світло. — Він сам вибирає дорогу.

— Ти з глузду з'їхав! Подивись, що там!

Річард подивився вперед. Вони мчали до прірви.

— Закрий очі, сестра!

— Ти що, зовсім… — Почала вона.

— Закрий! Це — мана. Вона йде від загального для всіх страху зірватися вниз. Адже ми обидва бачили змій, пам'ятаєш?

— Змії були справжні. Твоя помилка може коштувати нам життя!

— Закрий очі. Якщо це не мана, кінь сама зупиниться на краю обриву. — Річарду дуже хотілося сподіватися, що він правий.

— Якщо тільки коні не зачаровані і не бачать рівну дорогу там, де її немає!

— Якщо ми зупинимося, ми точно загинемо! Річард почув, як сестра вилаялася, намагаючись змусити Джека повернути в інший бік, але їй це не вдалося. Бонні як і раніше бігла попереду, Джек і Джеральдіна — за нею.

— Казала ж я, — не вгамовувалася сестра Верна, — не зможемо ми ними керувати без вудил. Тепер вони знищать і нас, і себе.

— Я обіцяв, що спасу тебе, — рішуче сказав Річард. — Я ось закрив очі. Якщо хочеш жити, наслідуй мій приклад!

Сестра нічого не відповіла. Коні мчали вперед. Річард затамував подих.

Він молив добрих духів про допомогу, намагаючись не думати про те, що зараз відбудеться, намагаючись переконати себе, що все це лише мана, породжене загальним для всіх страхом…

Прірви не було.

Коні продовжували скакати галопом. Річард не намагався їх утримати. Вони паслися цілий день і були тепер у чудовій формі. Здавалося, вони тільки раді цій шаленій гонці.

Незабаром Річард звернув увагу, що стукіт копит став тихішим.

— Річард! Ми виїхали з долини! — Почув він голос сестри Верни.

Він відкрив очі, обернувся і побачив позаду знайомі чорні хмари. Яскраве сонце висвітлювало зелений луг. Коні перейшли з галопу на рись.

— Ти впевнена? — Запитав Річард. Сестра кивнула:

— Так, я впізнаю ці місця. Це — Старий світ.

— А що, якщо це чергова мана?

— І чому ти вічно зі мною сперечаєшся? Я відчуваю, що ми дійсно звільнилися. Я знову відчуваю свій Хань. Чари долини вже не діють на нас.

У Річарда на мить виникла підозра, що сестра Верна таки не справжня. Але він і сам більше не відчував небезпеки. Нахилившись, він обійняв Бонні за шию.

Попереду виднілися пологі пагорби, вкриті зеленою травою і польовими квітами. Сонце гріло, але не палило і не обпалювало землю. Дув легкий вітерець, напоєний ароматами трав. Річард розсміявся.

Він подивився на сестру Верну і посміхнувся.

— Нема чого сміятися! — Суворо зауважила та.

— Але я щасливий, що ми врятувалися, сестра! — Розгубився він.

— Якби ти знав, як я на тебе зла, ти б так не радів. Я серйозно: тобі ж буде краще, якщо ти поки помовчиш!

Річард тільки головою похитав.