Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Патіша просила Лулу підшукати їй тепленьке містечко на королівській кухні. Мовляв, жінка вона ще здорова, міцна і цілком здатна виконувати якусь нескладну роботу, наприклад, чистити і різати овочі.
Стара говорила так переконливо і так запобігливо посміхалася, що Лула погодилася.
Звісно, вона ні на мить не повірила, що тій, яка завжди всіма правдами й неправдами уникала роботи, раптом набридло сидіти вдома.
Але дівчина була собі на умі. Тому вона засунула глибше всі сумніви і сказала, що неодмінно найближчим часом поговорить про це з розпорядницею королівської прислуги.
Лулі хотілося спершу зрозуміти, що за гру затіяла хитра бабця, а вже потім вирішувати, як чинити.
Але Патіша не погодилася. Вона збиралася вирушити до замку разом з Лулою.
Говорячи про це, стара так лагідно дивилася на дівчину, що в тієї мороз біг по шкірі.
Занадто пізно вона зрозуміла, що своїми інтригами потрапила в небезпечну залежність від підлої родички.
Спогад про Біра викликав на рожевих губах Лули шалену усмішку. Чаклун виявився аж занадто гарним! Він поводився з нею безцеремонно, часом навіть грубо, але дівчині це несподівано сподобалося і дуже її здивувало.
Адвіан був досвідченим і вимогливим у коханні, але жорсткості він уникав.
Звичайно, Лула, як і раніше, вважала його найкращим із чоловіків, але припиняти стосунки з Біром не збиралася.
До того ж чаклун Даяда щедро заплатив. Набагато щедріше, ніж Адвіан. І обіцяв ще дати грошей та коштовностей...
Тож Лула з нетерпінням чекала нової зустрічі.
– Чого це ти зуби шкіриш? – підозріло поцікавилася Патіша, помітивши як спалахнуло рум'янцем обличчя правнучки.
– Нічого! – Лула струснула головою.
– Коли підеш до замку?
– Прямо зараз. Я й так пропустила роботу...
– Я з тобою... Сама поговорю з куховарками.
Лула лише рукою махнула. Нехай іде, якщо так хочеться! Вона потім подумає, що робити з настирливою бабцею.
Роботу Патіша отримала швидко – наближалося свято і на кухні справ було непереборно. До того ж стара запевнила, що вона здатна не тільки різати овочі, а й прибирати в кімнатах, зрозуміло за умови, що їй не доведеться пересувати важкі меблі.
Оскільки жила вона далеко від замку, а працювати іноді доводилося і рано вранці, і пізно ввечері, їй виділили невелику кімнату в крилі для прислуги.
Усе, як Патіша і планувала! Вона запевнила розпорядницю, що візьметься за роботу щойно повернеться, і вирушила додому, щоб узяти дещо зі своїх речей.
Лула не наважилася увійти до Адвіана так само вільно, як і раніше, тому постукала умовним стуком: кісточкою вказівного пальця по дверному замку.
Дуже сподівалася застати принца одного.
Але на велике розчарування, двері відчинила Інга: з мокрим волоссям, одягнена лише в сорочку на голе тіло.
– А, і ти тут... – протягнула Лула, не встигнувши приховати досаду.
Схоже, ця нахаба уже розташувалася в покоях принца, як у себе вдома.
– Де ж мені ще бути, – знизала плечима Інга, – Я наречена, причому офіційна, схвалена королем і королевою! А Його Високосте приймає ванну, – додала безтурботно, слухаючи як це звучить.
Маріл попередив її, що при сторонніх, тим більш при прислузі Адвіана краще не називати на ім'я, а казати: Його Високість...
Але Лула, яку спалювали ревнощі, вирішила що Інга знущається з неї і в дівчини мимоволі стиснулися кулаки.
– Наречена? І спиш у його ліжку?
– Це суперечить вашим традиціям? – так само спокійно поцікавилася Інга.
Ця Лула інстинктивно їй не подобалася і не тому що була коханкою Адвіана. Раніше Інга не мала справ з покинутими жінками, але знала, що деякі з них можуть бути дуже небезпечними.
Чула усілякі плітки: комусь порізали обличчя, комусь плеснули в очи кислотою…
Та Лула вже цілком опанувала себе.
– Вам нічого не потрібно, Пані? – запитала вона, надаючи обличчю і голосу тієї шанобливості, якої не було і в помині.
Якби вона могла, то задушила б кляту дівку подушкою.
– Ні, дякую...
– Може, сніданок?
– Іди, Луло. Якщо нам що-небудь знадобитися, ми тебе покличемо...
Випровадивши служницю, Інга пішла до Адвіана.
Той уже вибрався з ванни і, за звичкою, обгорнувши навколо стегон рушник, сидів на кам'яному бортику.
– Якщо хочеш, я приберу її із замку, – сказав Адвіан, який чув всю розмову.
– До біса! – фиркнула Інга, – Це бридко – знущатися з колишньої дівчини, нехай вона і стерво таке, яких пошукати!
– Згоден. Сподіваюсь, Лула знайде сили і розум, щоб залишитися на своєму місці.
