Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
– Але, – Ліка безпорадно озирнулася на Олесю, – а як же...
В Олесі тряслися губи й смикалася повіка. Вона мовчала.
– Тобі доведеться назавжди розлучитися з сестрами, – байдуже продовжила господиня острова, – Але тим самим ти збережеш кілька життів і допоможеш відродити могутність Уаджита. Шлях у світ людей для вас так чи інакше закритий. А якщо ви не станете частиною цього світу, то він вас погубить. Залишилося не так багато часу.
– То легенда про короля Вілсона правдива! – з гіркотою запитав Адвіан, – І його кохана померла?
– Так, вона померла.
– Тобто, вибору в нас немає? – Інга намагалася говорити твердим голосом.
Але ноги зрадницьки підкошувалися і, щоб не впасти, вона сперлася на руку Адвіана.
Ліка стояла нерухомо, втупившись в одну точку. Очі її мертвіли, застигали. Олеся обіймала дівчину за плечі, але від жаху і відчаю й сама не могла вимовити ні слова.
– Це все, що вам потрібно знати. Думайте. Коли сонце торкнеться верхівки цієї сосни, я чекаю на відповідь.
– Але Саур... мудрець сказав, що я зможу повернутися у свій світ... в Ірзу, коли захочу! – протестуюче крикнула Інга.
– А ти цього справді хочеш?
Жінка торкнулася палицею землі і зникла – розчинилася в повітрі немов примара.
– Що відбувається взагалі? – закричала Ліка, опритомнівши, і забігала, схопившись за голову, – Що ж це таке діється? Навіщо я їй? У жертву хоче принести? Чи зробить з мене рабиню? Та що їй потрібно від мене!
Адвіан стомлено сперся спиною об теплий валун. Він не збирався втручатися, не збирався нікого вмовляти або схиляти до прийняття рішення.
– Довгі розмови ні до чого не приведуть, – зауважила Інга, – А вибору в нас, схоже, немає...
– Це в мене його немає! З тобою-то все зрозуміло! – Ліка зупинилася і люто почала тикати пальцем в Адвіана, – Одружиш його на собі, станеш королевою! Нап'ялиш корону і сядеш дупою на трон...
– Ліко!
– А я буду наче килимок під ногами...
– Ліко, досить вже! Ти зробиш так, як сама захочеш...
– Відчепись від мене! Бачити тебе не можу! – заверещала вона і навіть ногами затопала, немов дитина, а з очей її бризнули сльози.
– Заспокойся, рідна, благаю тебе, – заговорила Олеся, намагаючись знов обійняти її, – Подумай-но краще. Ми будемо живі, будемо не так уже й далеко одна від одної, і хтозна... можливо, якось одного разу... Якщо я залишуся тут, то, присягаюся, знайду спосіб зустрітися з тобою... Назавжди – це дуже мінливо… Якщо шлях є, то він нікуди не дінеться…
– Ага! Якщо ця тітка маніячка і зжере мене живцем? Або змусить працювати і вдень і вночі? Адже вона не каже, на який грець я їй здалася!
– Від наших істерик не буде жодної користі, – знову не витримала Інга, – Цей світ не такий уже й жорстокий... Не схожа вона на маніячку. Нормальна жінка, у своєму роді... Чаклунка...
– Та пішли ви всі!
Ліка втекла подалі і впала на траву під низько схиленою над землею вербою.
Олеся пішла до неї, сіла поруч і, гладячи по волоссю, почала квапливо й тихо їй про щось говорити...
– Не підеш до них? – запитав Адвіан.
– Ні. Вона мене ненавидить і правильно робить... Я їй зараз не потрібна. Ось Олеся – інша річ, задушевна подруга, справжня сестра... А я – таке, не приший кобилі хвіст, як у нас кажуть... Ця тітка ж не вб'є її, вірно? – Інга притулилася до Адвіана, шукаючи в нього розради: – Як думаєш, навіщо вона їй?
– Мені лише одне спадає на думку: доглядати за єдинорогами, – відповів Адвіан.
Якщо він і думав про інше, то не хотів того висловлювати.
Важко зітхнувши, Інга подивилася на сонце. Господиня дала їм не надто багато часу на роздуми.
– А якщо Ліка не погодиться?
– Тоді... – Адвіан обхопив долонями дівоче обличчя, закинув до себе її голову, – пошукаємо інший вихід, а не знайдемо – відправишся додому...
– Додому? А як же ти, дівчата, Уаджит?
– Не знаю, але хочу, щоб ти залишилася живою! Нехай і далеко від мене...
– Думаєш, я тепер зможу жити без тебе? – зі сльозами на очах відповіла Інга.
Вона ніколи не думала, що їй таки доведеться виголошувати цю заїзджену, дурну фразу з любовних мелодрам. Але саме так вона себе зараз відчувала.
– Не бажаю говорити про це, – з досадою сказав Адвіан і так міцно обійняв дівчину, наче її збиралися забрати в нього просто негайно.
Ліка сиділа на траві, піднявши коліна, уткнувши в них обличчя. Олеся сиділа поруч і мовчала.
Підійти до них і запитати, до чого вони домовилися, Інга не наважувалася. Не хотіла чути, як Ліка знову почне звинувачувати її в у всіх своїх нещастях.
Та чи повинна Ліка жертвувати своїм життям, щоб врятувати інших? А сама вона погодилася б на таке?
