Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Ні, але не відмовляйте собі.

«Я знаю, що ви ніколи не відмовляли».

Однак Арді лише потримала пляшку якусь мить, а тоді поставила її назад.

— Останнім часом я намагалася менше пити.

— Мені завжди здавалося, що вам варто менше пити. — Ґлокта поволі підступив на крок до неї. — То вас нудить уранці?

Дівчина різко позирнула вбік, а тоді ковтнула. У неї на шиї виступили тонкі м’язи.

— Ви знаєте?

— Я архілектор, — сказав він, підійшовши ближче. — Я маю знати все.

Вона опустила плечі, повісила голову й нахилилася вперед, поклавши обидві руки на край столу. Ґлокта бачив ізбоку, як тріпотять її повіки. «Кліпає, щоб позбутися сліз. Хай яка вона сердита й розумна, її просто необхідно рятувати. Однак іти її рятувати нікому. Є лиш я».

— Гадаю, я всюди напартачила, як і пророчив мій брат. Як пророчили ви. Ви, напевно, розчаровані.

Ґлокта відчув, як його обличчя кривиться. «Можливо, це щось схоже на усмішку. Тільки не дуже радісну».

— Я почувався розчарованим більшу частину свого життя. Але ви мене не розчаровували. Світ жорстокий. Ніхто не одержує того, на що заслуговує.

«Як довго ми мусимо з цим затягувати, перш ніж наберемося відваги? Зробити це не стане легше. Це має статися зараз».

— Арді…

Власний голос здався йому грубим. Ґлокта кульгаво підступив іще на крок. Його долоня, що лежала на руків’ї ціпка, спітніла. Арді поглянула на нього, виблискуючи вологими очима й тримаючи одну руку на животі. Ворухнулася так, ніби надумала позадкувати на крок. «Може, це слід страху? І хто може поставити це їй на карб? Може, вона здогадується, що зараз буде?»

— Ви знаєте, що я завжди відчував велику симпатію й повагу до вашого брата. — В роті у нього пересохло, а язик незграбно прицмокував об голі ясна. «Час настав». — За останні кілька місяців я почав відчувати велику симпатію й повагу до вас.

Його обличчя збоку засіпалось, і з його ока, яке закліпало, скотилася сльоза. «Негайно, негайно».

— Чи… принаймні підійшов до таких почуттів так близько, як може підійти така людина, як я.

Ґлокта засунув руку в кишеню — обережно, так, щоб Арді не помітила. Намацав холодний метал, відчув, як його шкіри торкнулися жорсткі, безжальні ребра. «Це має статися зараз». Серце в нього калатало, а горло так стислося, що він майже не мав змоги говорити.

— Це непросто. Прошу… вибачте.

— За що? — нахмурилася вона на нього.

«Негайно».

Він хитнувся до неї й викинув руку з кишені. Арді позадкувала до столу, вирячивши очі… і вони обоє застигли.

Між ними виблискував перстень. Колосальний, яскравий діамант — такий великий, що поряд із ним товстий золотий перстень здавався благеньким. «Такий великий, що здається розіграшем. Фальшивкою. Чимось абсурдним і неможливим. Найбільший камінь, який міг запропонувати банк “Валінт і Балк”».

— Я мушу вас попросити: виходьте за мене заміж, — прохрипів Ґлокта. Рука, що тримала перстень, тремтіла, наче сухий листочок. «Сунь у неї сікач — і вона непохитна, мов скеля, та варто попросити мене потримати перстень, як я мало не дзюрю в штани. Кріпися, Занде, кріпися».

Арді витріщилася на блискучий камінь. У неї дурнувато відвисла щелепа. «Від шоку? Від жаху? Вийти за цю… істоту? Та я краще помру!»

— Гм… — пробелькотіла вона. — Я…

— Знаю! Знаю, мені так само бридко, як і вам, але… дайте мені висловитися. Будь ласка. — Ґлокта опустив погляд на підлогу. Коли він заговорив, його вуста скривилися. — Я не такий дурний, щоб удавати, ніби ви можете коли-небудь полюбити… такого, як я, чи думати про мене лагідніше, ніж із жалем. Це питання необхідності. Вам не варто цього соромитися через те… хто я такий. Вони знають, що ви носите дитину короля.

— Вони? — пробелькотіла Арді.

— Так. Вони. Дитина є для них загрозою. Ви є для них загрозою. Так я можу вас захистити. Можу зробити вашу дитину законною. Віднині й надалі вона має бути нашою дитиною.

Арді все одно мовчки витріщалася на перстень. «Як арештант із жахом витріщається на інструменти й роздумує, чи зізнаватись йому. Обидва варіанти жахливі, та який із них гірший?»

— Я можу дати вам багато чого. Безпеку. Стабільність. Повагу. Ви матимете все найкраще. Високе становище в суспільстві, хай чого варті такі речі. Ніхто й не мріятиме про те, щоб хоч зачепити вас пальцем. Ніхто не насмілиться розмовляти з вами зверхньо. Звісно, люди шепотітимуться у вас за спиною. Та шепотітимуть вони про вашу вроду, ваш розум і вашу неперевершену доброчесність. — Ґлокта примружив очі. — Я про це подбаю.

Арді підвела погляд на нього й ковтнула. «А зараз буде відмова. Дякую, та я краще помру».

— Мушу бути з вами чесною. Молодшою… я вчинила дещо дурне. — У неї скривилися вуста. — Це навіть не перший байстрюк, якого я ношу. Батько зіштовхнув мене зі сходів, і я втратила дитину. Він мало не вбив мене. Я не думала, що це може статися знову.

— Ми всі робили щось таке, чим не пишаємося. — «Вам варто якось почути мої зізнання. Точніше кажучи, їх не варто чути нікому й ніколи». — Це нічого не змінює. Я пообіцяв, що подбаю про ваш добробут. Іншого способу не бачу.

— Тоді так. — Дівчина без церемоній узяла в Ґлокти перстень і надягнула на палець. — Тут нема про що думати, чи не так?

«Це аж ніяк не бурхлива згода, неохоче прийняття зі сльозами на очах чи радісна капітуляція, що про них можна прочитати у книжках казок. Це укладання ділової угоди знехотя. Привід для сумних роздумів про все, що могло бути й чого не сталося».

— Хто б міг подумати, — забурмотіла Арді, роздивляючись самоцвіт у себе на пальці, — багато років тому, коли я дивилась, як ви фехтуєте з моїм братом, що колись я носитиму перстень від вас? Ви завжди були чоловіком моєї мрії.

«А тепер я чоловік ваших кошмарів».

— Життя робить дивні повороти. Такі обставини навряд чи хтось міг передбачити.

«І таким чином я рятую два життя. Скільки зла це може переважити? Однак це принаймні якийсь внесок на потрібну чашу терезів. У кожного має бути щось на потрібній чаші терезів».

Арді підвела темний погляд до його очей.

— А ви не могли дозволити собі більший камінь?

— Лише якби пограбував скарбницю, — прохрипів Ґлокта. «За традицією зараз був би поцілунок, але за таких обставин…»

Арді підійшла до нього й підняла одну руку. Він відхитнувся і скривився від різкого болю в стегні.

— Вибачте. Трохи… розучився.

— Якщо я маю це зробити, то лише як годиться.

— Тобто зробити все якнайкраще?

— Ну, хоч якось це зробити.

Вона підійшла ще ближче. Ґлокті довелося змусити себе залишитися на місці. Вона зазирнула йому в очі. Неквапом потягнулася вгору й торкнулася його щоки. Від дотику в нього засіпалася повіка. «Дурість. Скільки жінок торкалися мене раніше? Та все-таки то було в іншому житті. Іншому…»

Рука Арді ковзнула довкола його обличчя, а кінчики її пальців міцно втиснулись йому в щелепу. Коли вона наблизила його до себе, в нього клацнула шия. Ґлокта відчув, як йому гріє підборіддя її дихання. Її губи злегка, лагідно торкнулись його