Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Поцілунок якоїсь доброї жінки?

— Був би дуже радий тебе потішити, але я, на жаль, лише король. Ми трапляємося набагато частіше, ніж добрі жінки. — Чоловіки розсміялися, хоча це й не було смішно. Вест подумав, що це одна з переваг монаршого життя: люди сміються над твоїми кепськими жартами. — Щось іще?

— Можливо… може, ще одну ковдру, сер. Тут ночами стає холодно.

— Звісно. — Постать різко тицьнула великим пальцем в одного з людей позаду. Тут до Веста дійшло: це лорд Хофф, який тягнеться за королем на поважній відстані. — Ще по ковдрі кожному з присутніх тут.

Лорд-камергер, отой страхітливий бич палати аудієнцій, скромно кивнув, наче покірлива дитина. Король підвівся й ви­йшов на світло.

Звісно, то був Джезаль дан Лютар, а проте важко було повірити, що це — та сама людина, і не лише через розкішну хутряну мантію й золотий вінець на чолі. Він здавався вищим. Усе одно вродливим, але вже не хлоп’якуватим. Завдяки глибокому шраму на бородатому підборідді в ньому відчувалася сила. Зухвала посмішка обернулася на серйозний, владний вираз обличчя. Безтурботна бравада перетворилася на цілеспрямованість у ході. Він поволі долав прохід між ліжками й розмовляв із кожним хворим, тиснув їм руки, дякував, обіцяв допомогу. Увагою не обходили нікого.

— Ура королю! — пробелькотів хтось крізь зуби.

— Ні! Ні. «Ура» треба кричати на вашу честь, мої сміливі друзі! На честь вас, які йшли на жертви в ім’я мене. Я завдячую вам усім. Лише завдяки вашій допомозі гурків було переможено. Лише завдяки вашій допомозі Союз було врятовано. Я не забуваю боргів, обіцяю!

Вест витріщив очі. Хоч ким було це дивне видіння, страшенно схоже на Джезаля дан Лютара, говорило воно як монарх. Вест мало не відчув дурнувате бажання вибратися з ліжка і стати на коліна. Один із поранених саме намагався це зробити, поки король ішов повз його ліжко. Джезаль стримав його, лагідно поклавши руку йому на груди, всміхнувся й погладив по плечу так, ніби все життя надавав допомогу пораненим, а не напивався в генделиках із рештою офіцерів, скаржачись на неважку роботу, яку йому доручали.

Він наблизився й побачив, як лежить на місці Вест. Просяяв — щоправда, в його усмішці бракувало одного зуба.

— Коллем Вест! — мовив Джезаль і прискорився. — Можу щиро сказати, що ніколи в житті не був такий радий бачити твоє обличчя.

— Гм… — Вест трохи поворушив вустами, та що сказати, не знав.

Джезаль повернувся до його сестри.

— Арді… Сподіваюся, з вами все гаразд.

— Так.

Вона не сказала більше нічого. Одну довгу й надзвичайно ніякову мить вони мовчки дивились одне на одного.

Лорд Хофф насупився на короля, тоді — на Веста, а тоді — на Арді. Трохи втиснувся між ними.

— Ваша величносте, нам варто…

Джезаль невимушено зупинив його, піднявши руку.

— Весте, маю надію, що невдовзі ти долучишся до мене в Закритій Раді. Правду кажучи, мені там потрібні дружні обличчя. А тим паче — добрі поради. Ти завжди був скарбницею добрих порад. Я тобі ніколи за це не дякував. Що ж, можу подякувати тепер.

— Джезалю… Тобто ваша величносте…

— Ні, ні. Сподіваюся, для тебе я завжди буду Джезалем. Ти, звісно, матимеш кімнату в палаці. Тебе доглядатиме королівський хірург. Усе, що тільки можливо. Хоффе, будь ласка, подбайте про це.

Лорд-камергер уклонився.

— Звісно. Все буде організовано.

— Добре. Добре. Весте, я радий, що ти добре почуваєшся. Не можу собі дозволити тебе втратити.

Король кивнув йому та його сестрі. А тоді розвернувся й пішов далі, тиснучи руки й вимовляючи лагідні слова. Здавалося, він ішов у ореолі надії, за яким скупчувався відчай. Коли він відходив, усмішки меркли. Люди падали назад на ліжка, і їхні обличчя темнішали від болю.

— Відповідальність, здається, змінила його на краще, — стиха зауважив Вест. — Майже до невпізнанності.

— Як довго це, по-твоєму, триватиме?

— Хотів би думати, що це вже навіки. А втім, я ж завжди був оптимістом.

— Це добре. — Арді подивилась, як величний новий король Союзу крокує геть, тимчасом як поранені щосили тягнуться з ліжок, щоб хоч трішечки торкнутись його плаща. — Що хтось із нас може бути оптимістом.

— Маршале Весте!

— Джеленгорм. Приємно тебе бачити.

Вест прибрав ковдри здоровою рукою, скинув ноги з краю ліжка і, кривлячись, сів. Здоровань простягнув руку й потиснув йому долоню, а тоді плеснув по плечу.

— Маєте гарний вигляд!

Вест кволо всміхнувся.

— Він покращується щодня, майоре. Як там моя армія?

— Сяк-так тримається без вас. Крой тримає все вкупі. Він не такий уже й поганий, цей генерал — варто лише до нього звикнути.

— Як скажеш. Скількох ми втратили?

— Досі важко сказати. Все трохи хаотично. Кудись позникали цілі роти. По сільських околицях, куди не глянь, імпровізовані загони досі ганяються за відсталими гурками. Не думаю, що ми найближчим часом знатимемо цифри. І не знаю, чи дізнаємося їх узагалі. Легко не було нікому, та дев’ятий полк бився в західному кінці Аґріонта. Їм дісталося найбільше… — він спробував знайти доречні слова. — Тоді.

Вест скривився. Він пам’ятав отой чорний стовп матерії, що крутилася, від змученої землі до рухливих хмар. Уламки, що били його по шкірі, крики вітру зусібіч.

— А що сталося… тоді?

— Та хай я провалюсь, якщо знаю, — хитнув головою Джеленгорм. — І хай я провалюсь, якщо хтось знає. Тільки ходять чутки, ніби в цьому якось був задіяний отой Баяз. Половина Аґріонта лежить у руїнах, а там ледве почали пересувати завали. Запевняю, ви ніколи нічого подібного не бачили. Там багато мертвих. Тіла складають стосами прямо на вулицях… — Джеленгорм протяжно вдихнув. — І щодня вмирає хтось іще. Багато людей захворює. — Він здригнувся. — На цю… недугу.

— Під час війни завжди з’являються хвороби.

— Не такі. Наразі випадків уже сотні. Хтось помирає за один день, мало не на очах. Хтось помирає довше. Люди в’януть так, що від них залишаються тільки шкіра й кістки. Таких цілі зали. Смердючі й безнадійні. Та вам не треба цим перейматися. — Він стрепенувся. — Мушу йти.

— Вже?

— Я прийшов ненадовго, сер. Допомагаю організувати похорон Полдера — можете в це повірити? Його врочисто поховають за наказом короля… тобто Джезаля. Джезаля дан Лютара. — Він надув щоки. — Чудасія просто.

— Неймовірна.

— Весь цей час… Поміж нас сидів син короля. Я знав, що йому явно неспроста так диявольськи щастить у картах. — Джеленгорм іще раз плеснув Веста по спині. — Приємно бачити, що ви маєте такий гарний вигляд, сер. Я знав, що вас не зможуть довго тримати лежачи!

— Не лізь у шкоду! — гукнув услід йому Вест, коли Джеленгорм попрямував до дверей.

— Нізащо не буду! — всміхнувся здоровань, зачиняючи двері.

Вест узяв ціпок, який стояв ізбоку від його ліжка, і зціпив зуби, поволі підводячись. Крок за кроком, із болем пошкандибав викладеними шахівницею кахлями до вікна і врешті зупинився, кліпаючи на вранішнє сонце.

Дивлячись на палацові сади, важко було повірити, що перед цим була якась війна,