Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Коли він вирушив до Енґлії, надворі була осінь. Невже це справді могло статися всього рік тому? Він пережив чотири великі битви, облогу, напад із засідки, криваву й безладну бійку. На власні очі побачив смертельний двобій. Побував у центрі визначних подій. Пережив кількасот миль виснажливих переходів під час похмурої енґлійської зими. Знайшов нових товаришів у несподіваних місцях і побачив на власні очі смерть друзів. Бурр, Каспа, Катіль, Тридуба — всі вони возз’єдналися з землею, як кажуть північани. Він дивився в очі смерті й ніс її іншим. Вест ніяково посунув зболілу руку в перев’язі. Він власноруч убив спадкоємця трону Союзу. Завдяки майже нереальній випадковості піднявся до однієї з найвищих посад у країні.

Насичений рік.

А тепер він добіг кінця. Прийшов своєрідний спокій. Місто лежало в руїнах, і кожен мав зробити хоч щось, але він завинив собі трохи відпочинку. Звісно ж, йому ніхто в цьому не відмовить. Можливо, він має право наполягти, щоб його доглядала Арісс дан Каспа. Здається, багата і вродлива доглядальниця — це саме те, що йому потрібно…

— Тобі не варто підводитися.

У прорізі дверей стояла Арді.

Вест усміхнувся. Приємно було її бачити. Останні кілька днів вони були близькі. Майже як колись давно, в дитинстві.

— Не турбуйся. Я щодня стаю сильнішим.

Вона підійшла до вікна.

— О, так, за кілька тижнів ти станеш сильним, як маленька дівчинка. Вертай до ліжка.

Арді підсунула одну руку йому під пахву й забрала в нього ціпок, а тоді повела назад через залу. Вест не намагався опиратися. Все одно він, якщо чесно, починав відчувати втому.

— Ми не ризикуємо, — провадила Арді далі. — Мені прикро це казати, але ти — це все, що я маю. Якщо не брати до уваги іншого каліки, мого доброго друга Занда дан Ґлокти.

Вест мало не пирснув зі сміху.

— У вас вигоріло?

— У певному розумінні він, звісно, просто потворний. Страхітливий і водночас жалюгідний. А проте… оскільки мені більше ні з ким було розмовляти, я напрочуд прикипіла до нього душею.

— Хе. Колись він був потворний зовсім по-іншому. Я ніколи не знав напевне, чому тоді сам до нього прикипів. Та все-таки прикипів. Гадаю, не…

Вест відчув, як йому стиснула нутрощі раптова хвиля нудоти, заточився й мало не впав, опустився на ліжко й витягнув перед собою здерев’янілу ногу. Перед очима все розпливлося, в голові макітрилося. Він втиснув обличчя в долоні, зціпивши зуби, а його рот наповнився слиною. Він відчув у себе на плечі руку Арді.

— Все гаразд?

— А, так, це просто… У мене зараз ці напади нудоти. — Відчуття вже зникало. Він потер зболілі скроні, а тоді — потилицю. Підвів голову і знов усміхнувся Арді. — Я певен, що це дрібниці.

— Коллеме…

У нього між пальцями опинилося волосся. Багато волосся. Судячи з кольору, його власного. Вест спантеличено кліпнув на нього, а тоді кашлянув враженим сміхом. То був мокрий, солоний кашель аж із-під ребер.

— Я знаю, що воно рідшало роками, — прохрипів він, — але це справді вже занадто.

Арді не засміялася. Вона витріщилася на його руки круглими від жаху очима.

Патріотичний обов’язок

Ґлокта, скривившись, обережно опустився на стілець. Тієї миті, коли його зболіла дупа торкнулася твердого дерева, не відзначили жодні фанфари. Жодні оплески. Лише різке клацання в палючому коліні. «А втім, це надзвичайно значуща мить, і не лише для мене».

Ті, хто розробляв меблі для Білої зали, не задовольнились економією, а перейшли до відвертого дискомфорту. «А для наймогутніших людей королівства начебто можна було б і розкошелитися на оббивку. Можливо, це мало на меті нагадувати тим, хто тут сидить, що на вершині влади ніколи не слід умощуватися надто зручно». Він позирнув убік і побачив, що за ним спостерігає Баяз. «Що ж, нічого кращого за дискомфорт мені не світить. Хіба я не часто так казав?» Ґлокта скривився, спробувавши посунутися вперед, а ніжки його стільця голосно завищали об підлогу.

«Колись давно, коли я був вродливий, молодий і перспективний, мені мріялося, що я одного дня сяду за цей стіл шляхетним лорд-маршалом, поважним верховним суддею чи навіть високоповажним лорд-камергером. Хто навіть у найтемнішу мить запідозрив би, що прекрасний Занд дан Ґлокта колись засідатиме в Закритій Раді як страшний, огидний, усемогутній архілектор Інквізиції?» Безвільно відкинувшись на непіддатливе дерево, він ледве спромігся не всміхнутися беззубим ротом.

Однак його раптове звеличення, здавалося, тішило не всіх. Зокрема на Ґлокту з відверто глибокою неприязню дивився король Джезаль.

— Просто вражає, що вас уже затвердили на цій посаді, — різко заявив він.

Утрутився Баяз:

— Ваша величносте, таке може відбуватися швидко, коли на те є воля.

— Зрештою, — зауважив Хофф, несподівано відірвавшись від келиха, щоб обвести стіл меланхолійним поглядом, — наша чисельність украй прикро зменшилася.

«Це, звісно, правда». Кілька стільців привертали до себе увагу порожнечею. Маршал Варуз зник і вважався загиблим. «З огляду на те, що він керував обороною з Великої вежі, яка тепер щедро розсіяна по вулицях міста, він однозначно мертвий. Прощавайте, мій старий учителю фехтування, прощавайте». Вільне місце залишилося й від верховного судді Маровії. «Замерзле м’ясо, поза сумнівом, досі намагаються зішкрябати зі стін його кабінету. Боюся, моєму третьому залицяльнику слід сказати “прощай”». Не був присутнім лорд Валдіс, командир лицарів-герольдів. «Він, як я розумію, стояв на варті на південних воротах, коли гурки підірвали свій вибуховий порошок. Тіла так і не знайшли, і є підозри, що так і не знайдуть». Відсутній був і лорд-адмірал Ройцер. «Дістав у морі поранення абордажною шаблею в живіт. На жаль, на виживання надій немає».

«Ніде правди діти, на вершині влади не так людно, як колись».

— Маршал Вест не зміг долучитися до нас? — запитав лорд-канцлер Халлек.

— Йому шкода, та він не може. — Генерал Крой, здавалося, відкушував кожне слово. — Попросив мене зайняти його місце й висловитися від імені армії.

— А як там маршал?

— Поранений.

— А також слабує на виснажливу хворобу, яка нещодавно охопила весь Аґріонт, — додав король, похмуро дивлячись через увесь стіл на Першого з-поміж магів.

— Як прикро.

Утім, на обличчі Баяза не було жодних ознак жалю чи чогось іншого.

— Жахливі справи, — поскаржився Хофф. — Лікарі геть спантеличені.

— Виживає мало хто.

Сердитий погляд Лютара став просто вбивчим.

— Щиро сподіваймося на те, — з ентузіазмом вимовив Торлікорм, — що маршалові Весту пощастить.

«А й справді, варто сподіватися. Хоча надія нічого не змінює».

— Отже, до справ? — Із графина шумно полилося вино: Хофф удруге, відколи зайшов до зали, наповнював собі келих. — Генерале Крою, як просувається кампанія?

— Гуркська армія начисто розбита. Ми переслідували її до Кельна, а там декому вдалося втекти на останніх суднах флоту. Однак кораблі герцога Орсо невдовзі поклали цьому край. Гуркське вторгнення закінчилося. Перемога наша.

«Проте він супиться так, ніби визнає поразку».

— Чудово.

— Країна повинна дякувати своїм сміливим воякам.

— Наші вітання, генерале.