Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Його двері були зачинені не до кінця. Він ледь-ледь їх підштовх­нув, і вони зарипіли й відчинилися. В коридор пролилося м’яке світло лампи, впавши сяйливою смугою на запорошені мостини, на основу Ґлоктиного ціпка й на забрьоханий носак його чобота. «Я не лишав жодних дверей незамкненими і, звісно, не лишав запаленою жодної лампи». Його язик нервово ковзнув по голих яснах. «Отже, гість. Непроханий. Мені ввійти й запросити його до своїх кімнат?» Його очі ковзнули вбік, до тіней у коридорі. «Чи кинутися навтіки?» Він, мало не всміхаючись, почовгав через поріг; спершу переніс ціпок, тоді — праву ногу, а відтак — ліву, що з болем потягнулася слідом.

Ґлоктин гість сидів попід вікном у світлі однієї лампи. Яскраве сяйво розливалося по суворих поверхнях його обличчя, а в глибоких западинах на ньому збиралася холодна пітьма. Перед ним стояла дошка для гри у квадрати, достоту така, якою її залишив Ґлокта. Фігури на ній відкидали довгі тіні на картате дерево.

— Отакої, очільник Ґлокта! Я чекав на вас.

«А я — на вас». Ґлокта пошкандибав до столу, шкрябаючи ціпком по голих мостинах. «Неохоче, ніби на шибеницю шкандибаю. Ну, що ж… Ніхто не обманює ката вічно. Можливо, ми принаймні дістанемо наостанку відповіді на деякі запитання. Я завжди мріяв померти добре поінформованим». Він закректав і повільно, дуже повільно опустився у вільне крісло.

— Я маю приємність звертатися до майстра Валінта чи майстра Балка?

Баяз усміхнувся.

— Звісно, до обох.

Ґлокта обкрутив язик довкола одного з останніх своїх зубів і відтягнув його назад, ледь чутно прицмокнувши.

— І чим я завдячую цій приголомшливій честі?

— А хіба я не казав того дня, коли ми завітали до Будинку Творця, що нам рано чи пізно треба буде поговорити? Поговорити про те, чого хочу я й чого хочете ви? Ця мить настала.

— О, радісний день.

Перший з-поміж магів подивився на нього ясними очима, так, як людина може дивитися на цікавого жука.

— Мушу визнати, очільнику, що ви мене зачаровуєте. Здавалося б, ваше життя геть нестерпне. Однак ви дуже, дуже завзято боретеся за виживання. Всіма можливими видами зброї й хитрощами. Просто відмовляєтеся померти.

— Я готовий померти. — Ґлокта відповів на його погляд — відплатив тією ж монетою. — Та програвати відмовляюся.

— За всяку ціну, так? Ми з вами два чоботи пара, а знайти таких, як ми, справді непросто. Ми розуміємо, що потрібно зробити, й не боїмося це робити, незалежно від своїх почувань. Ви, звісно, пам’ятаєте лорд-канцлера Фікта.

«Якщо полинути думками в далеку минувшину…»

— Золотого канцлера? Кажуть, він сорок років керував Закритою Радою. Кажуть, він керував Союзом.

«Так казав Сульт. Сульт казав, що після його смерті залишилася порожнеча, яку кортить заповнити як йому, так і Маровії. З цього й розпочався цей огидний танець для мене. З візиту архілектора, з зізнання мого давнього друга Салема Ревса, з арешту Зеппа дан Тойфеля, мінцмейстра…»

Баяз провів одним товстим пальцем по фігурах на дошці для квадратів, неначе роздумуючи над наступним ходом.

— У нас із Фіктом була домовленість. Я зробив його могутнім. Він усіляко служив мені.

«Фікт… фундамент, на якому стояла країна… служив тобі? Я був готовий до проявів манії величі, та повірити в це буде не так просто».

— Ви хочете, щоб я подумав, ніби весь цей час ви контролювали Союз?

Баяз пирхнув.

— Відколи я зібрав докупи цю кляту штуку за часів так званого Харода Великого. Іноді виникала необхідність докласти рук самому, як під час цієї, останньої кризи. Проте здебільшого я тримався на відстані, так би мовити, за лаштунками.

— Там, певно, трохи задушливо.

— Неприємна необхідність. — Світло лампи зблиснуло на білозубій усмішці мага. — Люди люблять спостерігати за гарненькими маріонетками, очільнику. Побачивши ляльковода хоч мигцем, вони можуть надзвичайно засмутитися. Ба більше, вони можуть навіть несподівано зауважити ниточки на власних зап’ястках. Сульт помітив дещо за лаштунками — і погляньте тільки, до якої біди він усіх довів.

Баяз перекинув одну з фігур, і та повалилася на бік, а тоді злегка загойдалася вперед-назад.

— Припустімо, що ви справді такий видатний архітектор і ви подарували нам… — Ґлокта махнув рукою в бік вікна. «Багато акрів чарівних руїн». — Усе це. Нащо така щедрість?

— Мушу визнати, я зробив це не зовсім з альтруїстичних міркувань. За Калула могли битися гурки. Мені були потрібні власні солдати. Навіть найвидатнішим генералам потрібні маленькі люди, які триматимуть стрій. — Маг із відсутнім виглядом підштовхнув уперед одну з найменших фігур. — Навіть найвидатнішому воїнові потрібні обладунки.

Ґлокта випнув нижню губу.

— Але тут Фікт помер, і ви зосталися голі.

— Голий, як маля, в такому віці! — Баяз протяжно зіт­хнув. — Ще й за кепських обставин, коли Калул готувався до війни. Треба було швидше забезпечити підхожого спадкоємця, та думками я був деінде, заглиблений у свої книжки. Що старшим ти стаєш, то швидше минають роки. Дуже просто забути, як швидко помирають люди.

«І як легко».

— Після смерті золотого канцлера залишився певний вакуум, — стиха промовив Ґлокта, обдумуючи ситуацію. — Сульт і Маровія побачили можливість захопити владу і просунути власні уявлення про те, якою повинна бути країна.

— І так уже вийшло, що ці уявлення надзвичайно чудні. Сульт хотів повернути вигадане минуле, в якому всі залишалися на своїх місцях і завжди робили те, що їм казали. А Маровія? Ха! Маровія хотів віддати владу на поталу народу. Голосування? Вибори? Голос пересічної людини?

— Він висловлював якусь таку думку.

— Сподіваюся, ви висловили належну зневагу до неї. Владу народові? — пирхнув Баяз. — Та вона йому не потрібна. Він не розуміє, що це таке. Що він у біса робив би з нею, якби мав її? Народ — як діти. Це і є діти. Йому потрібен хтось, хто казатиме йому, що робити.

— Мабуть, хтось такий, як ви?

— А хто краще підходить на цю роль? Маровія сподівався використати мене у своїх дріб’язкових планах, а я тим часом вправно використовував його. Поки він боровся із Сультом за недоїдки, гру вже було виграно. Той хід я підготував заздалегідь.

Ґлокта поволі кивнув.

— Джезаль дан Лютар.

«Наш маленький бастардик».

— Ваш і мій друг.

«Але від бастарда жодної користі, якщо…»

— На заваді стояв кронпринц Рейнолт.

Маг перекинув одну фігуру, і вона повільно скотилася з дошки й заторохтіла об стіл.

— Ми говоримо про визначні події. Без певних утрат не обійтися.

— Ви влаштували все так, ніби його вбив пожирач.

— О, так і було. — Баяз самовдоволено визирав із тіні. — Не всі, хто порушує Другий закон, служать Калулові. Мій учень Йору Сульфур уже давно небайдужий до м’ясця.

Він клацнув двома рядами гладеньких рівних зубів.

— Зрозуміло.

— Це війна, очільнику. На війні потрібно користуватися будь-якою зброєю. Стриманість — дурна примха. І навіть гірше. Стриманість — це боягузтво. Але погляньте лишень, кому я зараз читаю лекцію. Вас не треба вчити жорсткості.

— Не треба.

«Її