Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Ні! — заволав Сауризин і пожбурив арбалет на підлогу. — Я нічого з цього не вигадував! Я не мав вибору! Це все він! — Сауризин тицьнув товстим пальцем на безживне тіло Сільбера. — І… і він! — із дрожем у руці показав на Сульта.

— Ви правильно мислите, та це може почекати до допиту. Будьте ласкаві, візьміть під варту Його Преосвященство.

— З радістю.

Коска пройшов через простору залу, здіймаючи чоботями хмаринки білого порошку й лишаючи по собі руйнацію серед вигадливих візерунків.

— Ґлокто, ідіоте безмозкий! — заверещав Сульт. — Ти й гадки не маєш, яку небезпеку становить Баяз! Цей Перший з-поміж магів і його король-бастард! Ґлокто! Ти не маєш права! Ай! — зойкнув він, коли Коска завів руки йому за спину і змусив стати на коліна. Його сиве волосся скуйовдилося. — Ти й гадки не маєш…

— Якщо гурки нас не переб’ють, у вас буде задосить часу, щоб це мені пояснити. Запевняю. — Ґлокта продемонстрував беззубу усмішку, тимчасом як Коска міцно затягнув мотузку на зап’ястках у Сульта. «Якби ви тільки знали, як давно я мріяв вимовити ці слова…» — Архілекторе Сульте. Я заарештовую вас за зраду його королівської величності.

Джезаль міг хіба що стояти на місці й дивитись. Одна із близнючок, та, що була заляпана кров’ю, поволі здійняла довгі руки над головою й неквапливо, задоволено потягнулася. Друга здійняла брову.

— Як ви хотіли б померти? — запитала вона.

— Ваша величносте, станьте за мною. — Ґорст підняв довгий клинок, який тримав здоровою рукою.

— Ні. Не цього разу.

Джезаль зняв із голови корону — ту корону, яку так старанно розробляв Баяз, — і пожбурив її геть. Вона заторохтіла. Досить із нього королювання. Якщо йому судиться померти, він помре чоловіком, нічим не відмінним від інших. Тепер він усвідомлював, що йому безліч разів надавали перевагу. Так багато, що більшість людей про таке і мріяти не могла. Стільки шансів зробити добру справу, а він не робив нічого, тільки скиглив і думав про себе. А тепер уже пізно.

— Я все життя спирався на інших. Ховався за ними. Ліз їм на плечі. Але не цього разу.

Одна із близнючок підняла руки й поволі заплескала в долоні. Розмірене «лясь-лясь» відлунювало від дзеркал. Друга захихотіла. Ґорст здійняв меча. Джезаль зробив те саме — останній прояв безглуздої непокори.

А тоді між ними промайнув верховний суддя Маровія. Старий рухався неймовірно швидко, довкола нього метлялася темна мантія. Він тримав щось у руці. Довгий прут із темного металу з гаком на кінці.

— Що… — пробелькотів Джезаль.

Гак раптом спалахнув пекучим білим світлом, яскравим, наче сонце в літній день. Запалали, наче зорі, сто гаків, що відображались у дзеркалах на стінах і поступово губилися десь удалині. Джезаль охнув і замружив очі, прикривши лице однією рукою. Довгий слід, який залишила ця яскрава цятка, досі палав і шкварчав у нього перед очима.

Він кліпнув, роззявив рота й опустив руку. Близнючки стояли разом із верховним суддею там, де й раніше, нерухомі, мов статуї. Із отворів на кінці дивної зброї з шипінням виривалися струмені білої пари й закручувалися довкола передпліччя Маровії. Якусь мить ніщо не ворушилося.

А тоді десяток великих дзеркал у віддаленому кінці зали зігнулися посередині, неначе аркуші паперу, раптом перерізані найгострішим ножем у світі. Кілька нижніх половинок і одна верхня неквапливо повалилися вперед і розбилися, засипавши кахляну підлогу зали яскравими скалками скла.

— Ух-х-х-х-х, — видихнула близнючка ліворуч.

Джезаль усвідомив, що з-під її обладунків б’є фонтаном кров. Вона підняла одну руку в його бік, а тоді в неї відпала долоня і з глухим звуком повалилася на кахлі, тимчасом як із рівно обрізаної кукси бризнула кров. Пожирачка впала на лівий бік. Принаймні впав її тулуб. Ноги впали у протилежний бік. Більша її частина повалилася на землю, а тоді в неї відпала голова й покотилася кахлями серед дедалі ширшої калюжі. Її волосся, охайно підстрижене на рівні шиї, опустилося золотою хмаркою в криваве місиво.

Броня, плоть, кістка — все це розділилося на охайні кавалки, бездоганно, як сир під натиском струни. Близнючка праворуч нахмурилася й нетвердо ступила один крок до Маровії. У неї підігнулися коліна, і вона впала, розтята по талії. Її ноги впали й завмерли, звідти висипалася бура купа пороху. Верхня половина дряпалася нігтями вперед і з шипінням підвела голову.

Повітря довкола верховного судді замерехтіло, а розітнуте тіло пожирачки спалахнуло полум’ям. Воно трохи поборсалося з протяжним квилінням. А тоді застигло купою чорного попелу, від якого йшов дим.

Маровія підняв дивну зброю й тихенько присвиснув, усміхнено глипаючи на гак на її кінці, з якого досі виходило кілька струменів пари.

— Канедіас. Він, безумовно, вмів робити зброю. Справжній майстер Творець, так, ваша величносте?

— Що? — геть отетерівши, пробелькотів Джезаль.

Коли Маровія пішов до них, його обличчя поволі розтануло. Під ним почало проявлятись інше. Незмінними залишилися тільки його очі. Різнокольорові, зі щасливими зморшками довкола кутиків, вони всміхалися Джезалеві, наче давньому другові.

Йору Сульфур уклонився.

— Ні хвилини спокою, так, ваша величносте? Жодного спокою, навіть ненадовго.

Одні з дверей розчахнулися з гучним звуком. Джезаль підняв шпагу. Серце в нього було готове вискочити із грудей. Сульфур різко крутнувся, тримаючи збоку зброю Творця. До зали вві­йшов чоловік. Здоровань зі скривленим обличчям у шрамах. Його груди важко здіймалися, в одній руці був опущений важкий меч, а другу він притиснув до ребер.

Джезаль кліпнув. Йому в це майже не вірилося.

— Лоґен Дев’ятипалий. Як ти в біса сюди дістався?

Північанин якусь мить дивився на них. А тоді притулився спиною до дзеркала біля дверей і впустив меч на кахлі. Поволі ковз­нув униз, аж до підлоги, й усівся там, відхиливши голову до скла.

— Це довга історія, — проказав.

— Послухай нас…

Тепер у вітрі було повно силуетів. Сотні. Вони юрмилися довкола зовнішнього кола. Його ясне залізо затуманилось і виблискувало холодною вологою.

— …нам є що тобі розповісти, Ферро…

— Таємниці…

— Що ми можемо тобі дати?

— Ми знаємо… все.

— Тільки впусти нас…

Стільки голосів. Вона чула серед них Аруфа, свого давнього вчителя. Чула работоргівця Сусмана. Чула матір і батька. Чула Юлвея та принца Утмана. Сотню голосів. Тисячу. Голоси знайомі й забуті. Голоси мертвих і живих. Крики, бурмотіння, зойки. Шепіт їй на вухо. Дедалі ближчий. Ближчий за її власні думки.

— Хочеш помсти?

— Ми можемо дати тобі помсту.

— Таку, про яку ти й не мріяла.

— Все, що захочеш. Усе, що тобі потрібно.

— Тільки впусти нас…

— Ота порожнеча в тобі?

— Там бракує нас!

Металеві кільця побіліли від інію. Ферро стояла на колінах в одному кінці запаморочливого тунелю зі стінками з біжучої, ревучої лютої матерії, повного тіней. Кінець його був десь далеко за темним небом. У її вухах ледь чутно відлунював сміх Першого з-поміж магів. Повітря гуділо від сили, звивалося, мерехтіло, розпливалося.

— Тобі нічого не треба робити.

— Баяз.