Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— І як воно тобі?

— Коли налаштовуєшся на вбивства, важко обирати, скільки людей уб’єш.

— Це точно. Батько мені казав: кров не породжує нічого, крім нової крові.

— Мудра людина.

— Якби ж то я його слухав…

— Часом важко буває зрозуміти, що таке… правда. — Пожирач підняв закривавлену правицю й насупився на неї. — Праведній людині годиться мати… сумніви.

— Хтозна. Не можу сказати, що знаю надто багато праведних людей.

— Колись я вважав, що знаю їх. Тепер уже не певен. Ми конче маємо битися?

Лоґен поволі вдихнув і видихнув.

— Схоже на те.

— Хай буде так.

Він надійшов так швидко, що ледве вистачило часу здійняти меч, уже не кажучи про те, щоб ним замахнутися. Лоґен кинувся вбік, але все одно дістав чимось по ребрах — ліктем, коліном, плечем. Це часом важко зрозуміти, коли ти безперестанку котишся по траві, а все довкола тебе перекидається. Він спробував підвестись і зрозумів, що не може. Підняти голову на дюйм було мало не понад його сили. Кожен вдих приносив біль. Лоґен відкинувся назад і витріщився на біле небо. Може, треба було залишатися за стінами. Може, треба було просто дати хлопцям відпочити серед дерев, доки все не владнається.

У його розмитому полі зору показалася висока постать пожирача, що чорніла на тлі хмар.

— Вибач, що так вийшло. Я молитимуся за тебе. Молитимуся за нас обох.

Він підняв ногу в латах.

Чиясь сокира рубонула його по обличчю, і пожирач захитався. Лоґен потрусив головою, щоб отямитись, і втягнув у себе трохи повітря. Сяк-так звівся на лікоть, тримаючись за бік. У нього на очах кулак у білій латній рукавиці полетів униз і гупнув по щиту Дрижака. Вибив шматок із його краю і повалив Дрижака на коліна. Від наплічника пожирача відскочила стріла, і він обернувся. З одного боку його голови зяяла кривава рана. Друга стріла гарно проштрикнула йому шию. В арковому вході стояли Мовчун і Шукач із піднятими луками.

Пожирач потупав до них широчезними кроками, здіймаючи вітер, який шарпав траву.

— Хе, — промовив Мовчун.

Пожирач ударив його броньованим ліктем. Мовчун врізався в дерево за десять кроків звідти й повалився на траву. Пожирач підняв другу руку, щоб рубонути Шукача, і тут якийсь карл настромив його на спис і відштовхнув, доки пожирач люто метався на вістрі. У ворота мчали все нові й нові північани, збираючись довкола, кричачи й волаючи, рубаючи сокирами й мечами.

Лоґен перекотився, поповз по моріжку і схопився за меч, разом із ним вирвавши мокру пригорщу трави. Повз нього пролетів карл із розбитою й залитою кров’ю головою. Лоґен зціпив зуби й пішов у наступ, здійнявши меч обома руками.

Меч вгризся пожирачеві у плече, розрізав йому обладунки й розітнув його самого аж до грудей, заливши Шукачеві обличчя кров’ю. Майже одночасно один із карлів добряче вгатив йому в бік булавою, зламав йому другу руку й залишив у його нагруднику велику вм’ятину.

Пожирач хитнувся, і Червона Шапка залишив велику рану в нього на нозі. Він повалився на коліна. Кров лилася з його ран і стікала по зім’ятому білому обладунку, а тоді збиралася в калюжу на стежці під ним. Він усміхався — наскільки Лоґен міг зрозуміти, зважаючи на те, що в пожирача відвисла половина обличчя.

— Вільний, — прошепотів він.

Лоґен здійняв клинок Творця й відрубав йому голову.

Раптом повіяв вітер, кружляючи забрудненими вулицями, зі свистом вириваючись із вигорілих будівель і несучи попіл і порох у лице Вестові, який саме їхав у бік Аґріонта. Цей вітер довелося перекрикувати.

— Як наші справи?

— Бойовий дух їх покинув! — заревів Брінт. Черговий порив вітру шарпнув його волосся вбік. — Вони повноцінно відступають! Здається, їм надто кортіло оточити Аґріонт, а до нас вони були не готові! Тепер вони наввипередки тікають на захід. Довкола стіни Арно ще точаться бої, зате у Трьох Фермах Орсо обернув їх навтіки!

Над однією з руїн Вест побачив знайомий силует Великої вежі й погнав коня до неї.

— Добре! Якщо ми зуміємо просто відігнати їх з-під Аґріонта, перевага буде за нами! Тоді можна буде…

Він замовк, коли вони завернули за ріг і побачили місцевість аж до західних воріт цитаделі. Точніше, до того місця, де колись стояли західні ворота.

Він не одразу зрозумів, що сталося. По один бік від колосального пролому в стіні Аґріонта бовваніла Велика вежа. Хтось якимось робом завалив усю вартівню разом із великими ділянками стіни обабіч неї. Їхні рештки засипали рів унизу й розсіялися по зруйнованих вулицях попереду.

Гурки опинилися в Аґріонті. Самісіньке серце Союзу залишилося оголеним.

Перед цитаделлю, тепер уже недалеко, досі лютував безладний бій. Вест підігнав коня ближче, їдучи між відсталих і поранених, і доїхав аж до затінку стін. У нього на очах шеренга арбалетників, стоячи на колінах, випустила нищівний залп у юрбу гурків, валячи додолу їхні тіла. Поряд із ним якийсь чолов’яга кричав на вітер, тимчасом як інший намагався закріпити джгут на закривавленій куксі його ноги.

Пайкове обличчя було навіть похмуріше, ніж зазвичай.

— Нам слід бути позаду, сер. Тут небезпечно.

Вест не став на нього зважати. Кожен без винятку має зробити свій внесок.

— Нам треба тут вишикуватися! Де генерал Крой?

Сержант уже його не слухав. Його погляд перейшов угору, а рот дурнувато роззявився. Вест розвернувся в сідлі.

Над західним краєм цитаделі здіймався чорний стовп. Попервах здавалося, ніби то крутиться якийсь дим, але, більш-менш оцінивши масштаби, Вест усвідомив, що то крутиться матерія. Цілі купи матерії. Незліченні тонни матерії. Він провів її поглядом угору, дивлячись усе вище й вище. Рухалися навіть хмари, які несамовито крутилися по спіралі в центрі й поволі сунулися над ними по колу. Бій поступово припинився: і союзники, і гурки з роззявленими ротами витріщилися на стовп, який корчився над Аґріонтом. Перед ним стирчала чорним пальцем Велика вежа, а позаду виднівся незначною дрібничкою Будинок Творця.

З неба почали сипатися предмети. Попервах дрібні — тріски, пил, листя, клаптики паперу. А тоді полетів додолу шмат дерева завбільшки з ніжку від стільця, відскочив від бруківки й закрутився. Вереснув якийсь боєць, коли йому в плече врізався камінь завбільшки з кулак. Ті, хто не бився, тепер задкували, припадали до землі, тримали над головами щити. Вітер ставав лютішим, буря шарпала одяг, люди спотикалися через неї, занурювалися в неї, зціпивши зуби та примруживши очі. Стовп, який крутився, ставав дедалі ширшим, темнішим, швидшим, вищим і вже торкався самого неба. Вест бачив, як на тлі білих хмаринок танцюють цятки з одного краю стовпа, схожі на рої мошок у літній день.

От тільки це падали кам’яні брили, шматки дерева, грудки землі й метал, що через якусь примху природи були втягнуті в небеса й полетіли. Він не знав, що та як відбувається, й міг хіба що витріщатися на це.

— Сер! — заревів йому у вухо Пайк. — Сер, треба забиратися звідси!

Він схопився за повід Веста. У бруківку неподалік від них врізався чималий шмат кам’яної кладки. Вестів кінь став дибки, нажахано заіржавши. Світ