Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Ні! — До Першого з-поміж магів відчайдушно потягнулась одна хапка дряпуча рука, напруживши кінчики пальців.

— Так, — відповів Баяз, і повітря довкола його усміхненого обличчя затремтіло, наче над пустелею.

З Мамунових пальців зірвалися нігті, його простягнута рука зігнулася, тріснула й відірвалася від плеча. Бездоганна шкіра відходила від кістки й шарпалася, наче парусина у шквал; із його розірваного тіла вилітав бурий порох, схожий на пісок під час бурі над дюнами.

Раптом Мамуна швидко понесло геть, і він врізався у стіну попід дахом однієї з високих будівель. Із країв нерівної діри, яку він залишив по собі, виривалися цеглини й линули назовні і вгору. Вони долучалися до паперу, що шарпався, каменю, що метався, дощок, які крутились, і трупів, які борсалися, в повітрі край площі. Вони дедалі швидше крутились у колі руйнації, що повторювало залізні кола на землі. Ось буря сягнула дахів високих будівель, а тоді — ще вище. Вона білувала та обдирала все, що траплялося їй на шляху, щомиті руйнуючи нові камінь, скло, дерево, метал, плоть, стаючи темнішою, швидшою, гучнішою й потужнішою.

Через бездумний гнів вітру Ферро ледве розчула голос Баяза:

— Бог усміхається, споглядаючи результати.

Шукач підвівся й похитав зболілою головою. Із його волосся полетів бруд. У нього по руці текла кров, виділяючись червінню на білому тлі. Вочевидь, світ усе-таки не загинув.

Але явно був до цього близький.

І міст, і вартівня зникли. Там, де колись стояли вони, не було нічого, крім великої купи поламаного каменю й широкої прірви у стінах. А ще — сили-силенної пилу. Хтось досі когось убивав, але набагато більше людей качалися, задихалися й стогнали, ледве пробираючись крізь сміття. Від їхнього бойового духу і сліду не лишилося. Шукач знав, що вони відчувають.

Хтось тим часом видирався на ту купу сміття, де колись був рів, і прямував до пролому. Хтось зі скуйовдженим волоссям і довгим мечем у руці.

Хто, як не Лоґен Дев’ятипалий?

— Ох, от лайно, — вилаявся Шукач. Лоґенові раптом стукнула в голову справжня дурня, та це й близько не було найстрашнішим. За ним уздовж того мосту з уламків ішов дехто ще. Дрижак, із сокирою в руці, зі щитом на передпліччі й набурмосеним брудним лицем, як у людини, що думає про якусь темну справу.

— Ох, от лайно!

Мовчун знизав запорошеними плечима.

— Треба за ними піти.

— Ага. — Шукач тицьнув великим пальцем у Червону Шапку, який саме підводився з землі й струшував із плаща купу щебеню. — Збери трохи хлопців, гаразд? — Він показав клинком меча на пролом. — Ми туди.

Трясця, йому, як завжди, хотілося посцяти.

Джезаль задкував тінистою залою, майже не наважуючись навіть дихати й відчуваючи, як піт щипає йому долоні, шию, поперек.

— Чого вони чекають? — пробурмотів хтось.

Угорі щось легенько рипнуло. Джезаль підвів погляд на чорні крокви.

— Ви чули…

Стелю пробив якийсь силует, що полетів білим вихором униз, до коридору, і розплющив одного з Лицарів Тіла. У його нагруднику залишилися дві великі вм’ятини від ніг упалої, а з його забрала бризнула кров.

Жінка всміхнулася Джезалеві.

— Пророк Калул шле вітання.

— Союз! — заревів інший лицар і кинувся вперед.

Ось його меч зі свистом полетів до неї. А ось вона вже по інший бік коридору. Клинок бомкнув об кам’яну підлогу, нікому не заподіявши шкоди, а лицар хитнувся вперед. Жінка схопила його під пахвою, злегка зігнула коліна й пожбурила його так, що він із криком пробив стелю. Згори дощем посипалася розтріскана штукатурка, тимчасом як жінка схопила за шию ще одного лицаря й гепнула його головою об стіну з такою силою, що він так і застряг у розтрощеній кам’яній кладці — тільки ноги в латах повисли. Довкола його обм’яклого трупа попадали з підставок старовинні мечі й загриміли на підлогу коридору.

— Сюди!

Верховний суддя потягнув Джезаля, отетерілого й безпорадного, до золочених подвійних дверей. Ґорст підняв один важкий чобіт і копнув їх так, що вони здригнулися й розчахнулися. Вони ввірвалися до Зали дзеркал, із якої вже зникли численні столи, що стояли там у вечір Джезалевого весілля. Залишився тільки цілий акр порожнього начищеного кахлю.

Джезаль побіг до віддалених дверей. Його гучні кроки й важке, хрипке, нажахане дихання розходилися луною по величезній залі. Він бачив себе на бігу, викривленого у дзеркалах далеко попереду та обабіч себе. Сміховинне видовище. Король-блазень, який рятується втечею у власному палаці. Корона набакир, пошрамоване обличчя всіяне краплями поту та обм’якло від жаху і виснаження. Він загальмував і мало не перекинувся через поспіх, а Ґорст мало не врізався йому в спину.

Поряд із віддаленими дверима сиділа на підлозі одна із близнючок, спершись спиною на дзеркальну стіну й відображаючись у ній так, ніби притулилася спиною до сестри. Вона підняла одну мляву руку, заляпану багрянцем крові, й помахала.

Джезаль крутнувся до вікон. Не встиг він бодай подумати про втечу, як друга близнючка увірвалася до зали. Вона ввалилася досередини з дощем блискучого скла й покотилася по начищеній підлозі, зіп’ялася на ноги й загальмувала.

Вона провела довгою рукою по золотому волоссю, позіхнула і прицмокнула губами. Запитала:

— У тебе коли-небудь виникало відчуття, ніби всі веселощі дістаються комусь іншому?

Розплата

Червона Шапка мав рацію. Гинути тут причин не було. Принаймні ні в кого, крім Кривавої Дев’ятки. Тому гадові вже давно час визнати свою провину.

— Ще живий, — прошепотів Лоґен, — ще живий.

Він прокрався за ріг якоїсь білої будівлі, а тоді — до парку.

Він пам’ятав це місце повним людей. Вони сміялися, їли, розмовляли. Тепер тут сміху не було. Він бачив на газонах розкидані тіла. Як в обладунках, так і без. Чув якийсь далекий рев — мабуть, від бою десь удалині. Ближче не було нічого, крім сичання вітру в голому гіллі та хрускоту його власних кроків по гравію. Коли Лоґен підкрався до високої стіни палацу, йому защипало шкіру.

Важкі двері зникли: в арковому вході висіли лише перекручені петлі. В садах по той бік було повно трупів. Люди в обладунках, неодмінно пом’ятих і закривавлених. Ціла юрба лежала на стежці, що вела від воріт. Люди були розчавлені й розбиті, неначе по них гамселили велетенським молотом. Один із них був повністю перетятий навпіл, і його половини лежали в калюжі темної крові.

Посеред усього цього стояв чоловік. На ньому були білі обладунки, забризкані й запорошені червоним. У садах здійнявся вітер, і його чорне волосся тріпотіло довкола обличчя. Його темна шкіра була гладенька й бездоганна, як у немовляти. Чоловік насуплено дивився на тіло біля своїх ніг, але, коли Лоґен увійшов у ворота, підвів погляд на нього. Там не було ненависті чи страху, радості чи смутку. Не було нічого особливого.

— Ти далеко від дому, — сказав він північною мовою.

— Ти теж. — Лоґен зазирнув у його порожнє обличчя. — Пожирач чи що?

— Визнаю, в цьому я винен.

— Ми всі в чомусь винні. — Лоґен здійняв меч однією рукою. — Тоді, може, почнемо?

— Я прийшов убити Баяза. І більше нікого.

Лоґен швидко