Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Людиною, створеною з душогубства й закутаною в яскраву тканину та рідкісні білі хутра, прикрашені начищеними заклепками та яскравими пряжками, з великим золотим ланцюгом на плечах на додачу. Тим самим ланцюгом, який носив Бетод. Лоґенові долоні, на яких бракувало одного пальця, стирчали з оторочених хутром рукавів, подерті й жорстокі, й трималися за підлокітники золоченого крісла. Одяг у нього, може, й королівський, зате руки від убивці. Він скидався на лиходія з якоїсь дитячої казки. Безжального воїна, що прорвався до влади вогнем і мечем. Видерся до трону по горі трупів. А може, він такий і є.

Лоґен крутився на місці: нова тканина дряпала його вологу шкіру. Далеко ж він зайшов, відколи вибрався з річки, не маючи за душею навіть пари чобіт. Проплентався Високогір’ям, не маючи при собі нічого, крім казанка. Він подолав великий шлях, але не був певен, чи раніше не подобався собі більше. Почувши, що Бетод називає себе королем, він сміявся. А тепер зве себе так само, і ця робота підходить йому ще менше. Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий — мудак. От і все. А такі зізнання про самих себе не тішать нікого.

Говорив здебільшого п’яниця, Хофф.

— Осередок лордів, на жаль, лежить у руїнах. Отож було вирішено: наразі, доки не буде зведено достатньо величної споруди для цієї шляхетної інституції — нового Осередку лордів, розкішнішого й більшого, ніж попередній, — Відкрита Рада перебуватиме на канікулах.

Запала тиша.

— На канікулах? — пробурмотів хтось.

— І як нас слухатимуть?

— Де дворяни матимуть свій голос?

— Дворяни говоритимуть через Закриту Раду, — заявив Хофф тоном дорослого, що звертається згори вниз до дитини. — Або ж можуть подати заяву заступникові міністра аудієнцій, щоб дістати аудієнцію в короля.

— Але ж так може зробити будь-який селянин!

Хофф здійняв брови.

— Це правда.

Лордів навпроти охопив гнів. Лоґен не надто добре розумівся на політиці, та міг здогадатися, коли з однієї групи людей збиткується інша. Бути задіяним у такому завжди неприємно, та він принаймні належав тепер до сторони, що збиткувалася.

— Король і країна — це те саме! — перекрив теревені різкий голос Баяза. — Ви лише позичаєте в нього свої землі. Він шкодує, що мусить забрати назад певну їх частину, але це необхідність.

— Чверть. — Каліка облизав голі ясна, ледь чутно прицмокнувши. — У кожного з вас.

— Це не пройде! — крикнув сердитий старигань у перед­ньому ряду.

— Думаєте, лорде Ішере? — просто всміхнувся йому Баяз. — Усі, хто так вважає, можуть долучитися до лорда Брока у вигнанні серед пилу і здати короні всі свої землі, а не лише частину.

— Це неподобство! — крикнув інший чоловік. — Король завжди був першим з-поміж рівних, найвидатнішим серед дворян, а не вищим за них. Наші голоси посадили його на трон, і ми відмовляємося…

— Ви от-от переступите межу, лорде Хюґене. — Каліка насуплено поглянув на протилежний бік зали, і його лице засіпалося від потворних спазмів. — Можливо, вам варто залишитися на цьому її боці — він безпечний, теплий і лояльний. А от протилежний, гадаю, підійде вам не так добре. — Із його тріпотливого лівого ока потекла по запалій щоці одна довга сльоза. — У прийдешні місяці ваші маєтності оцінюватиме головний ревізор. Із вашого боку, мілорди, було б розважливо в усьому йому сприяти.

Тепер уже багато хто звівся на ноги, хмурився і трусив кулаками.

— Це обурливо!

— Безпрецедентно!

— Неприйнятно!

— Нас не залякати!

Джезаль підскочив із трону, високо здійнявши всіяну самоцвітами шпагу, і заходився грюкати по помосту кінцем піхов. Зала наповнилася дзвінким відлунням.

— Я король! — заревів він на всю залу, яка раптом затихла. — Я не надаю вибір — я видаю королівський указ! Адуа буде відбудовано, до того ж як ніколи розкішно! І це ціна, яку доведеться заплатити! Мілорди, ви надто звикли до слабкої корони! Повірте моєму слову: тепер ці дні для нас минули!

Баяз нахилився вбік, щоб забурмотіти Лоґенові на вухо:

— Йому напрочуд добре це дається, еге ж?

Лорди забурчали, але посідали назад, тимчасом як Джезаль говорив далі. Його голос розходився залою з невимушеною впевненістю, а в одній руці він досі міцно тримав шпагу в піхвах.

— Тих, хто надав мені щиросерду підтримку під час недавньої кризи, від ревізії маєтностей буде звільнено. Але список цих осіб аж надто короткий, за що вам має бути соромно. Більше того, у скрутний час нас утримували на плаву друзі з-за меж Союзу!

Чоловік у чорному підхопився зі стільця.

— Я, Орсо Талінський, завжди на боці своїх коронованих сина й доньки! — Він схопив Джезаля за обличчя й розцілував його в обидві щоки. А тоді вчинив так само з королевою. — Їхні друзі — мої друзі, — мовив він із усмішкою, проте важко було не здогадатися, що він має на увазі. — А їхні вороги? Ах! Ви всі — люди розумні. Можете й самі здогадатися.

— Дякую за те, що доклали рук до нашого визволення, — сказав Джезаль. — Ми вам вдячні. Війна між Союзом і Північчю добігла кінця. Тиран Бетод мертвий, і встановився новий лад. Я з гордістю зву другом людину, що скинула Бетода. Лоґен Дев’ятипалий! Король північан! — Джезаль радісно всміхнувся і простягнув руку. — Нам варто ввійти в це прекрасне нове майбутнє братами.

— Так, — озвався Лоґен і з болем підвівся зі свого місця. — Слушно.

Він згріб Джезаля в обійми і плеснув по плечу з глухим звуком, що розійшовся луною по всій великій залі.

— Гадаю, віднині ми залишатимемося по свій бік Вайтфлоу. Звісно, допоки в мого брата не виникнуть тут проблеми. — Лоґен окинув понурих стариганів у передньому ряду вбивчо сердитим поглядом. — Не змушуйте мене, блядь, сюди повертатися.

Він сів у велике крісло і набурмосився. Може, Кривава Дев’ятка й не надто багато знає про політику, зате він незле вміє погрожувати.

— Ми виграли війну! — Джезаль забряжчав золотим ру­ків’ям шпаги, а тоді плавно просунув її назад, у пряжку на паску. — Тепер нам потрібно виграти мир!

— Добре сказано, ваша величносте, добре сказано! — Червонопикий п’яниця підвівся, не давши нікому змоги вставити хоч слово. — Отже, перш ніж Відкрита Рада піде на канікули, залишається всього одне питання порядку денного. — Він повернувся з догідливою усмішкою й уклонився, потерши руки. — Висловімо свою подяку лордові Баязу, Першому з-поміж магів, який мудрими порадами й силою свого Мистецтва прогнав загарбника й урятував Союз!

П’яниця заплескав у долоні. До нього приєднався каліка Ґлокта, а тоді — герцог Орсо.

Підскочив огрядний лорд у передньому ряду.

— Лорд Баяз! — проревів він і плеснув у товсті долоні.

Невдовзі всю залу заполонило відлуння неохочих оплесків. Долучився до них навіть Хюґен. І навіть Ішер — щоправда, вираз обличчя в нього був такий, ніби він плескав у долоні на власному похороні. Лоґен же залишив руки на місці. Правду кажучи, навіть перебування тут викликало в нього легку нудоту. Нудоту і гнів. Він відкинувся на спинку крісла і продовжив супитися.

Джезаль дивився, як видатні достойники Союзу невдоволено виходять один за одним із Зали дзеркал. Видатні люди. Ішер, Барезін, Хюґен і всі інші. Ті, на кого він колись дивився з роззявленим ротом. І всі вони знічені. Вони бурчали від безпорадного невдоволення, а він ледве стримувався, щоб не всміхнутися. Джезаль майже почувався королем, аж доки