Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Що я зробив? — Баяз пирснув, вражено засміявшись. — Я сполучив три чисті дисципліни магії й витворив нову! Ти, майстре Дев’ятипалий, вочевидь, не розумієш, що це за досягнення, та я тобі прощаю. Розумію, що книжна наука ніколи не була твоїм коником. Про таке перестали думати ще до початку Старого часу, коли Еуз розділив свої дари між синами. — Він зітхнув. — Певно, мого найбільшого досягнення не оцінить ніхто. Ніхто, крім, можливо, Калула, а він навряд чи коли-­небудь зволить мене привітати. Ба більше, такої сили не вивільняли в Земному колі, відколи… відколи…

— Ґлустрод знищив самого себе й Аулкус на додачу?

Маг здійняв брови.

— Якщо вже ти про це говориш.

— І результати, як мені здається, майже такі самі — щоправда, ти влаштував трішки не таку бездумну різанину і зруйнував меншу частину меншого міста у дрібніші й підліші часи. Поза тим які між вами відмінності?

— Як на мене, це цілком очевидно. — Баяз підняв чайну чашку й лагідно подивився з-за її вінця. — Ґлустрод програв.

Лоґен довго стояв на місці й думав над цим. А тоді розвернувся й побрів із кімнати. Служник налякано втік у нього з дороги. Лоґен вийшов у коридор, де його кроки відлунювали від золоченої стелі. Дзеленчання важкого ланцюга Бетода в нього на плечах видавалося йому схожим на сміх.

Мабуть, треба було залишити це безжальне старе падло на своєму боці. Зважаючи на те, якими можуть бути справи на Півночі, коли він повернеться, Лоґенові, ймовірно, знадобиться його допомога. Мабуть, треба було проковтнути ту смердючу сечу, яку він називає чаєм, і всміхнутися так, ніби то був мед. Мабуть, треба було сміятися й називати Баяза давнім другом, щоб можна було приповзти до Великої північної бібліотеки, коли справи стануть кепськими. Це було б розумно. Так учинив би той, хто реально дивиться на речі. Однак усе було саме так, як завжди казав Лоґенів батько…

Він ніколи не був аж таким реалістом.

За троном

Ледве почувши, як відчинилися двері, Джезаль здогадався, хто його гість. Не треба було навіть підводити погляд. Кому ще стане відваги ввірватися до покоїв самого короля, навіть не постукавши у двері? Він лайнувся — подумки, але з великою гіркотою.

Це міг бути лише Баяз. Його тюремник. Його головний мучитель. Його невідступна тінь. Той, хто зруйнував половину Аґріонта й перетворив прекрасну Адуа на руїни, а тепер усміхався й насолоджувався оплесками так, ніби був рятівником країни. Від цього нудило до глибини душі. Джезаль скреготнув зубами, дивлячись із вікна на руїни й уперто не бажаючи розвертатися.

Нові вимоги. Нові компроміси. Нові розмови про те, що треба зробити. Посада голови держави, принаймні з Першим з-поміж магів за плечем, була нескінченним розчаруванням і весь час зв’язувала по руках і ногах. Добитися свого навіть у найнезначніших питаннях було важко, майже неможливо. Хай куди Джезаль дивився, він зазирав просто в несхвально насуплене обличчя мага. Він почувався не більше ніж маріонеткою. Вишуканим, позолоченим, величним, а проте абсолютно нікчемним шматком дерева. Щоправда, маріонетка принаймні може якось рухатися.

— Ваша величносте, — пролунав голос старого. Звичний благенький фасад поваги майже не приховував жорсткого презирства в ньому.

— Що тепер?

Джезаль нарешті розвернувся до нього обличчям і здивувався — побачив, що маг проміняв свою мантію урядовця на старий, забрьоханий у мандрах плащ і важкі чоботи, які носив під час їхньої злощасної мандрівки на зруйнований захід.

— Кудись їдете? — запитав Джезаль, не насмілюючись навіть сподіватися на це.

— Їду з Адуа. Сьогодні.

— Сьогодні?

Джезаль ледве втримався від того, щоб підскочити в повітря й закричати з радості. Він почувався в’язнем, який вийшов зі свого смердючого підземелля на яскраве сонце волі. Тепер можна відбудувати Аґріонт так, як він уважатиме за потрібне. Можна реорганізувати Закриту Раду, обрати радників самотужки. Може, навіть позбутися тієї відьми-дружини, яку Баяз на нього навісив. Він матиме змогу вчинити по совісті, хай що це означає. Принаймні матиме змогу спробувати з’ясувати, як це — чинити по совісті. Зрештою, хіба він не верховний король Союзу? Хто йому відмовить?

— Нам, звісно, буде шкода вас утратити.

— Здогадуюся про це. Однак нам спершу потрібно про дещо домовитися.

— Звісно.

Що завгодно, аби тільки це означало, що він позбудеться цього старого гада.

— Я поговорив із твоїм новим архілектором, Ґлоктою.

Від самого цього імені Джезаля пройняв дрож відрази.

— Справді?

— Розумна людина. Він неабияк мене вразив. Я попросив його говорити від мого імені, поки я буду відсутній у Закритій Раді.

— Справді? — перепитав Джезаль, роздумуючи, чи не викинути каліку з посади, щойно маг вийде за ворота, чи потерпіти деньок.

— Рекомендую, — сказав Баяз відверто наказовим тоном, — уважно прислухатися до його думки.

— О, звісно, так і робитиму. Щиро бажаю вдалої мандрівки назад до…

— Ба більше, я хотів би, щоб ти чинив так, як він скаже.

Джезалеві натиснув на горло холодний вузол злості.

— Ви, по суті, хочете, щоб я… йому корився?

Баяз не зводив погляду з його очей.

— По суті… так.

Джезалеві на мить відібрало мову. Щоб маг вирішив, ніби він може приходити і йти геть коли заманеться, лишаючи за старшого свого понівеченого лакея? Вище за короля в його ж королівстві? Яке приголомшливе нахабство!

— Ви останнім часом почали керувати моїми справами! — різко заявив він. — Я не налаштований міняти одного надміру владного радника на іншого.

— Ця людина буде дуже корисною для тебе. Для нас. Доведеться ухвалювати рішення, які здаватимуться тобі важкими. Доведеться вживати заходів, яких ти волів би не вживати сам. Людям, які живуть у блискучих палацах, потрібні інші, готові забирати в них відходи, щоб ті не накопичувались у начищених коридорах і не поховали їх колись. Усе це просто й очевидно. Ти мене не слухав.

— Ні! Це ти не слухав мене! Занд дан Ґлокта? Той калічний скурвий син… — Джезаль усвідомив, що невдало дібрав слова, та він однаково був змушений вести далі, сердячись як ніколи сильно, — …поряд зі мною в Закритій Раді? Хай він кожен день мого життя посміхатиметься з-за мого плеча? А тепер ти хочеш, щоб він диктував мені свою волю? Це неприйнятно. Нестерпно. Неможливо! Зараз уже не часи Харода Великого! Я гадки не маю, чому ти думаєш, ніби можеш так зі мною розмовляти. Я тут король, і я не бажаю, щоби мною керували!

Баяз заплющив очі й повільно вдихнув через ніс. Неначе намагався знайти терпіння, щоб повчити ідіота.

— Ти не можеш зрозуміти, як це — жити так довго, як я. Знати все те, що знаю я. Ви, люди, вмираєте за мить, і вас доводиться знову вчити тих самих давніх істин. Тих самих істин, яких Джувенс навчав Столікуса тисячу років тому. Це починає надзвичайно втомлювати.

Джезалева лють невпинно зростала.

— Якщо вам зі мною нудно, то вибачте!

— Вибачення прийнято.

— Я жартував!

— А… У тебе такий гострий язик, що я ледве помітив, як порізався.

— Ви з мене кепкуєте!

— Це просто. Мені кожна людина здається дитиною.