Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Терез та її батько, великий герцог Орсо, здавалося, затіяли палку суперечку, що велася експресивною штирійською мовою з несамовитим вимахуванням руками з обох сторін. Можливо, Джезалеві стало б легше на душі від того, що він, вочевидь, не єдиний на всю родину, кого Терез зневажає, та він підозрював, що ця суперечка точиться саме через нього. Він почув у себе за спиною тихе човгання, а тоді побачив перекошене обличчя свого нового архілектора, яке викликало легку огиду.

— Ваша величносте. — Ґлокта говорив тихо, неначе збирався торкнутись якихось таємниць, і насуплено дивився в бік Терез та її батька. — Можна вас запитати… у вас із королевою все добре? — Його голос став іще тихішим. — Ви, як я розумію, рідко спите в одній кімнаті.

Джезаль мало не дав каліці ляпаса за безсоромність. А тоді краєчком ока помітив, що на нього дивиться Терез. Із цілковитою зневагою — так, як вона зазвичай і ставилася до нього як до чоловіка. Джезаль відчув, як у нього горбляться плечі.

— Та вона ледве терпить перебування в одній країні зі мною, а про одне ліжко я взагалі мовчу. Ця жінка — цілковита сучка! — загарчав він, а тоді повісив голову й уп’явся поглядом у підлогу. — Що мені робити?

Ґлокта крутнув шиєю в один бік, а тоді у другий. Джезаль, почувши гучне клацання, постарався не здригнутися.

— Ваша величносте, дозвольте мені поговорити з королевою. Я можу бути доволі переконливим, коли маю час і натхнення. Розумію ваші труднощі. Я й сам зовсім нещодавно одружився.

Джезалеві було лячно подумати, яке чудовисько могло взяти це чудовисько собі за чоловіка.

— Справді? — перепитав він із удаваним інтересом. — І хто вона?

— Гадаю, ви трохи знайомі. Її звати Арді. Арді дан Ґлокта.

Губи каліки відсунулися, демонструючи огидну дірку на місці передніх зубів.

— Але ж не…

— Так, це сестра мого давнього друга Коллема Веста. — Джезаль мовчки витріщив очі. Ґлокта напружено вклонився. — Приймаю ваші вітання.

Тоді він відвернувся, пошкандибав до краю помосту й заходився невпевнено спускатися зі сходів, сильно спираючись на ціпок.

Джезаль ледве тримав у собі холодний шок, приголомшливе розчарування, відвертий жах. Він і уявити не міг, до якого шантажу могло вдатися це незграбне страховисько, щоб її заарканити. Можливо, Арді просто була у відчаї, коли Джезаль її кинув. Можливо, через братову хворобу їй більше нікуди було податися. Зовсім нещодавно зустріч із нею в лікарні збудила щось у ньому, достоту так само, як колись. Він тишком-нишком думав, що, можливо, колись, із плином часу…

А тепер навіть такі приємні вимрійки було розбито. Арді заміжня, до того ж за чоловіком, якого Джезаль зневажає. Чоловіком, який засідає в його ж Закритій Раді. Навіть гірше — чоловіком, якому він щойно здуру зізнався, що його шлюб абсолютно нічого не означає. Виставив себе слабким, вразливим, дурнуватим. Джезаль із гіркотою вилаявся собі під носа.

Тепер здавалося, ніби він кохає Арді з нестерпною пристрастю. Ніби між ними було щось таке, чого він більше ніколи не знайде. Як він міг не розуміти цього тоді?! Як він міг допустити, щоб воно зникло, заради цього? Сумно ж, на його думку, було те, що сама по собі любов — це відверто замало.

Відчинивши двері, Лоґен відчув приплив незадоволення, а відразу після нього — огидний напад гніву. В кімнаті було порожньо, охайно й чисто, наче там ніхто ніколи не спав.

Ферро зникла.

Все вийшло не так, як він сподівався. Можливо, йому вже слід було цього очікувати. Зрештою, раніше все теж ішло не так. І все-таки він продовжував дзюрити проти вітру. Він був схожий на людину, яка має занадто низькі двері, та замість того, щоб навчитися пригинатися, знов і знов, кожен день свого нещасного життя, б’ється головою об одвірок. Лоґенові хотілося пожаліти себе, та він знав, що не заслужив на краще. Не можна виробляти те, що виробляв він, і сподіватися на щасливий кінець.

Лоґен вийшов у коридор і пішов далі, зціпивши зуби. В наступні двері він проштовхався не стукаючи. Високі вікна стояли відчинені, у простору кімнату лилося сонячне світло, фіранки ворушилися від вітерцю. Перед однією з них сидів у різьбленому кріслі Баяз із чайною чашкою в руці. Запопадливий служник у оксамитовій лівреї наливав чай зі срібного чайника, втримуючи на розчепірених пальцях тацю й чашки.

— А, король північан! — гукнув Баяз. — Як…

— Де Ферро?

— Пішла геть. Правду кажучи, вона зоставила по собі трохи безладу, та я його прибрав, як мені дуже часто доводиться…

— Куди?

Маг знизав плечима.

— На Південь, мабуть. І якщо вже спробувати здогадатися, то через помсту абощо. Вона завжди дуже багато говорила про помсту. Надзвичайно лиха жінка.

— Вона змінилася.

— Визначні події, друже мій. Усі ми не зовсім такі, як раніше. А тепер вип’єш чаю?

Служник жваво скочив уперед. Срібна таця захиталася. Лоґен ухопив служника за оксамитову ліврею й пожбурив через усю кімнату. Чоловік зойкнув, врізавшись у стіну, й розтягнувся на килимі. Довкола нього із дзенькотом попадали чашки.

Баяз здійняв брову.

— Вистачило б і простого «ні».

— До сраки це, старий покидьку.

Перший з-поміж магів насупився.

— Отакої, майстре Дев’ятипалий, здається, ти сьогодні нестримний. Ти тепер король, і тобі не личить отак віддаватися на милість своїм ницим пристрастям. Такі королі ніколи не тримаються довго. В тебе досі є вороги на Півночі. Кальдер і Скейл баламутять у горах, я в цьому певен. Я завжди вважав, що за манери слід віддячувати такими ж манерами. Ти радо допомагав мені, а я можу радо допомогти тобі у відповідь.

— Як Бетодові?

— Саме так.

— І що це йому дало?

— З моєю допомогою він процвітав. А відтак запишався, став некерованим і почав вимагати, щоб усе було так, як захоче він. Без моєї допомоги… ну, все інше ти знаєш.

— Не лізь у мої справи, чаклуне. — Лоґен опустив долоню на руків’я клинка Творця. Якщо мечі мають голоси, як колись сказав йому маг, то зараз він змусив свій меч висловити похмуру погрозу.

Однак на Баязовому обличчі відобразилося лише ледь помітне роздратування.

— Людина дрібніша, можливо, засмутилася б. Хіба я не викупив твоє життя в Бетода? Хіба не дав тобі мети, коли ти не мав нічого? Хіба не повів тебе на самісінький край світу, хіба не показав тобі дива, які мало хто бачив? Ти погано поводишся. Ба більше, навіть меч, яким ти мені погрожуєш, був моїм дарунком тобі. Я сподівався, що ми зможемо досягти…

— Ні.

— Розумію. Навіть…

— Між нами все скінчено. Я, вочевидь, ніколи не буду кращою людиною, але можу спробувати не стати гіршим. Принаймні це я можу спробувати.

Баяз примружив очі.

— Що ж, майстре Дев’ятипалий, ти дивуєш мене до останнього. Я вважав тебе людиною відважною, та все-таки стриманою, рахубною, та все-таки співчутливою. А передусім я вважав тебе за реаліста. Однак північани завжди були схильні до вередливості. Зараз я спостерігаю в тобі певну впертість і руйнівний норов. Нарешті бачу Криваву Дев’ятку.

— Радий тебе розчарувати. Здається, ми геть неправильно оцінили один одного. Я вважав тебе за видатну людину. Тепер розумію, як помилявся. — Лоґен поволі захитав головою. — Що ти тут