Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

– Х'ярго, ти тут?  

– Тут... –  відповідь донеслась до неї легким вітерцем.

– Сподіваюсь, ти розумієш, що я повертаюся в Араош не до тебе і не до Нелемотуллафа, а для того, щоб здобути необхідні знання? – запитала вона, намагаючись говорити твердо, – Ти ж розповіси мені те, що не встиг розповісти?

– Усе буде, як забажаєш…

З Х'ярго легко. Він турботливий і розуміючий. З ним можна не прикидатися... І дуже, до речі, добре, що Тул теж там. Вона порівняє їх обох і, можливо, вибере одного з них.

Веда підняла голову вгору і на мить завмерла, захопившись видом нічного неба, яке темно-синім куполом  перекинулось  над лісом.  Ясним світлом  мерехтіли незнайомі зірки.  Самотня хмаринка, забарвлена в золотаво-пурпурові тони, повільно  пірнала поміж них.

"Чи є у цих зірок і сузір'їв назви?" – подумала Веда, відчуваючи, як земля починає спливати з-під ніг від усієї цієї урочистої, таємничої пишноти, від неосяжності чужого неба, від запаху нічного лісу, що лоскотав ніздрі пряною вологою, від хвилюючих передчуттів, що солодко тіснили груди.

І щось давнє, заповідне раптом стало повільно підніматися з глибин тієї застиглої пам'яті,  яка  не мала жодного стосунку до земного її життя.

– Швидше, швидше... – перервав її просвітлення нетерплячий шепіт вампіра, –  Ми вже поруч!

Веда  прискорила крок, упевнена, що далекий поклик, щойно почутий нею, тепер нікуди не дінеться, а буде дедалі  все гучнішим і гучнішим, і вона нарешті зрозуміє, хто вона така й чому чужий світ, попри всі перепони, бачиться  їй  більш привабливим і бажаним  ніж той, який  вона залишила.

Змії туману поповзли по траві і по ногах. Серце знову здригнулося, але не від щастя, а від того, що похмура тінь, виринувши  нізвідки, зачепила його своєю пазуристою лапою і  миттєво розтанула.

Але Веда відмахнулася, вирішивши, що це не що інше, як звичайні докори сумління, провина перед Ажеєм.

Знайома стіна туману заклубилася перед нею.  Веда простягнула руку, обережно занурила пальці в каламутно-сіру в'язку масу, що затулила світ, і застигла в нерішучості, прислухаючись до розміреного стукоту крові у скронях.

– Швидше! – знову поквапив її Х'ярго.

– Хіба за нами хтось  женеться? – здивувалася вона.

– Туман нестійкий! Будь що може трапитися…

–  Добре, добре…

Веда набрала побільше повітря, зробила крок уперед і, старанно розсуваючи щільну пелену руками, побрела до проблисків золотистого світла, що бриніло попереду.

Якоїсь миті їй шалено захотілося повернути, вона навіть зупинилася і зробила крок назад, але втупилася спиною в неприступну стіну.  Отож, клятий туман впустив її, однак, не залишив можливості повернутися.

– Х'ярго! – покликала вона, слухаючи, як дивно й незвично лунає в тумані її голос.

Вампір не відгукувався. Його мовчання здалося Веді поганим знаком, але робити було нічого! Як не хотілося, а довелося продовжити шлях.

Вона вже картала себе за те, що втекла, не поговоривши з Ажеєм. Перший захват від зустрічі з Х'ярго минув, і гострі ікла недовіри тепер кровожерливо вгризалися в її серце. 

Багато сумнівного було в його появі –  і нечіткий образ, і невиразний голос, і те, з яким поспіхом переконував він її покинути Рандагайл.  Але тоді вона не могла зрозуміти, у чому саме підозрює Х'ярго, і заспокоювала себе тим, що будь-якої миті може змінити рішення.

Після приглушеного світла яскраве сонце боляче вдарило по очах, і Веда, осліпнувши на мить, безпомічно поморгала. За два кроки від неї хтось стояв.   

Але коли, за кілька секунд, очі звикли до сонця, вона побачила, що це не Х'ярго, а Гаял –  стоїть  собі на перехресті, заклавши руки за спину, і привітно усміхається.

– Ти? –  вигукнула Веда  чи то здивовано, чи то злякано, – А де Х'ярго?

– Скоро його побачиш. Ходімо!

– Куди?

– В Араош, куди ж іще!

– Ні! Залишусь тут і чекатиму на Хь'ярго. Піду тільки з ним! –  твердо відповіла Веда.

Якась напруга, наче електричні розряди, прорізала гаряче, яскраве повітря.

– Так я  і думав,  – Гаял вихопив з-за спини мотузку і зі спритністю фокусника, миттєво стягнув Веді зап'ястя,  вона навіть  зойкнути не встигла.

– Це щоб ти не надумала вогнем кидатися, – додав  він із розстановкою, зав'язуючи міцний вузол, –  На щастя, іншого ти поки що не навчена. І будь ласка, не примушуй мене діяти більш жорстко.

– Ти збожеволів, чи що? – ошаліло  пробурмотіла Веда. – Х'ярго...

– Так саме  він і заманив тебе сюди. Мені б ти навряд чи повірила, –  цинічно усміхнувся Гаял.

– Заманив? Навіщо?

– Ходімо! – Гаял підштовхнув її на східну стежку, єдину, яка була видима,  – Ти багато чого не розумієш. Усе це тобі на користь, тому заспокойся і поводься струнко.

– Я повинна поговорити з Х'ярго! – вперто промовила Веда, безстрашно дивлячись у білясті байдужі очі вампіра.