Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

– Усе  в свій час... Іди!

Нічого не залишалося, крім як підкоритися. 

Швидко обернувшись через плече, Веда побачила, як зімкнулася позаду безнадійна, густа стіна туману.

Стежка привела  до макового поля, осяяного ясним полум'ям висхідного сонця. Усе навколо було таким чистим, свіжим і умиротвореним, що на очі набігли непрохані сльози. 

Звернутися б зараз поривом сонячного вітерця, що колихає яскраві голівки маків, і понестися високо в небо, і вже  звідти поглянути на цей дивний світ: чужий і близький, гостинний і ворожий, який  дає і забирає, світ, у якому, незважаючи на його віроломство та зраду, вона дедалі більше й більше відчувала себе своєю.

– Почекаємо тут, – сказав Гаял.

Веда зупинилася, не в силах відірвати очей від пишноти, пофарбованої в золотисто-червоні і синьо-зелені тони, що розкинулася    перед нею.  

Чому в Зальгарі всі фарби набагато яскравіші, свіжіші й чистіші, ніж   в світі людей?

– Про що думаєш?  – запитав Гаял з цікавістю дивлячись на натхненний її вираз обличчя.

– Про те, як ти здохнеш, – лагідно відповіла Веда, все ще перебуваючи в піднесеному стані духу.

– Я лише виконую наказ Х'ярго. Це він велів тебе викрасти і заховати, – знизав плечима Гаял.

– Від кого заховати?

– Від гірських шаманів, які відкрили на тебе полювання. Скоро  про все дізнаєшся.

Веда байдуже відвернулася.

Тут земля під ногами почала тремтіти, потім небо над маковим полем тріснуло, утворивши вузьку дірку, і вилетіла з цієї дірки відкрита, блискуча золотом карета, запряжена парою небачених птахів. Вони були немов виткані з язиків полум'я, і від помахів їхніх крил по повітрю розліталися іскри. Правив ними візник, одягнений у непроникний чорний плащ, з капюшоном на голові і щільною маскою, яка закривала  все  його обличчя, крім очей.

Тільки-но карета торкнулася землі, як птахи перетворилися на величезних ящірок з товстими  шипастими хвостами і горбистою зеленою шкірою, переливчастою  в світанкових променях.

Візник зістрибнув донизу. Наблизившись до Веди, злегка схилив голову на знак привітання, а потім уперся їй в обличчя   своїми моторошними очима блідо-помаранчевого кольору, з розмитою сірою зіницею.

– А ось це зайве, – промовив він глухим голосом і долонею, затягнутою в чорну перчатку, торкнувся  мотузки, що стягувала зап'ястя  Веди. 

Та одразу  послабшала і впала на землю.

– Дівчина  небезпечна, – попередив Гаял. – Може і не вб'є, але  поранить.

"Олф! Вдень потворний, вночі –  красень", – пригадала Веда  слова Ажея.

– Але ж ти  будеш слухняна, чи не так? – звернувся олф до Веди, – Мені зовсім не хочеться застосовувати силу.

– Хіба я не маю обирати шлях добровільно? – спитала вона, напружено розмірковуючи, як їй викрутитися з цієї,  вправно підлаштованої пастки. 

Чому Х'ярго так підло її зрадив?

– Правила змінилися. Добровільно б ти до нас не пішла, а Бренглок то  єдине місце, де шамани тебе не дістануть. Отже… – олф жестом вказав  на карету.

– Спершу мені треба побачитися з Х'ярго! –  Веда підвела голову.

Все тіло її натяглося, як струна, а в районі сонячного сплетіння закрутився вогняний вихор.

– Це неможливо тепер, але буде можливо після... Отже? – повторив олф глухо та загрозливо.

– Допомогти? – охоче запропонував Гаял.

– Тільки спробуй! – крикнула  Веда, –  Клянуся, знайду тебе і голову відірву! І тобі,  і Х'ярго, і все ваше вампірське, зрадницьке гніздо рознесу на шматки, клянусь!

– Запальна дівчинка, гаряча, якраз на мене! – реготнув олф, на мить зірвав маску, дмухнув  Веді в обличчя і підхопив її,  миттєво знепритомнівшу, на руки.

– Я чекаю на свою частку! – нагадав Гаял, похмуро посміхаючись.

– Отримаєш, –  відповів олф, обережно кладучи Веду на встелене хутряними шкурами дно карети.