Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

Веда бачила  сон. Ніби йде вона берегом якоїсь річки. Навколо ніч; темрява, хоч око винь   – на чорному небі жодної зірочки. Річкова вода здається нерухомою, але чутно, як хвилі шарудять об прибережні очерети: світ живе, дихає, рухається.

Тепло, навіть жарко, піт гарячими цівками збігає по тілу під легким одягом, але що  на ній надіто – незрозуміло, ясно тільки, що взуття немає, що йде  вона босоніж, і висока трава лоскоче коліна.

Куди вона йде, звідки й навіщо – то їй зовсім не цікаво. Ступні ледве торкаються м'якого ґрунту і здається, що вона не йде, а невагомо пливе  над лугом. Тьмяні, різнокольорові вогники  спалахують у траві і  привітно їй підморгують.

Яка неймовірна насолода ось так ковзати по землі, не думаючи про мету свого шляху, не думаючи взагалі ні про що!

Веда посміхається легкому вітерцю, що дме назустріч. Вона вільна. Де б вона зараз не знаходилася, вона вільна, – більше не треба нічого вибирати, бо ніч ніколи не завершиться світанком, річка нескінченна, теплий вітер вічно торкатиметься її волосся, а висока трава лоскотатиме ноги…

Головне – йти вперед і не сповільнювати руху, тоді і все навколо продовжить йти своєю чергою, підкоряючись її бажанням. 

Вона господиня цього світу, вона його створила і тільки їй вирішувати, що в ньому має існувати, а що – ні.

Ніжний вітерець на мить став холодним, дмухнув в обличчя з запеклою силою. Веда здригнулася і побачила  далеко попереду плямку димного  світла, наче від вогнища. То, може, їй туди треба? Може, її рух  все ж таки має  якусь ціль?

"Це сон! – з подивом усвідомила вона. – У якій би реальності він мені не снився, це – лише сон!”

Швидко попрямувала до вогню, але скільки б не йшла, той не наближався. Вона побігла, однак і це не допомогло – вогонь так само маячив далеко: привабливий і недоступний.

Веда зупинилася. Може, їй туди зовсім не потрібно? Вона відступила на кілька кроків. Сон тьмарив свідомість, змішував кольори, образи та думки.

Ні! Той вогонь, напевно – дороговказ, його запалили, щоб вона побачила і зрозуміла, що там її чекають!

– Гнат… – схвильовано прошепотіла вона і, миттєво подолавши нічний простір, опинилася поряд з багаттям.

Вода була схожа на чарівне дзеркало: темне, нерухоме, і дивилися  в теє зеркало густі зарослі верболозу, що нависали над річкою. 

Небо  враз посвітлішало, і десь у глибині його вже замиготіли тихі, наче навісонні  зірочки.

Вогонь розкидував навколо себе гострі хітливі тіні. Дим йшов угору тонким крученим струмком і губився  десь  у небі.

Гнат стояв на березі, повернутий обличчям до річки. 

Веда підійшла, не чуючи землі під ногами, і стала поруч, пильно вдивляючись у його обличчя. Гнат анітрохи не змінився, він залишився тим самим! Чи він такий лише тому, що вона його пам'ятає саме таким та іншим уявити не може?

– Я сумую, –  тихо, майже промовила вона.

Ще вчора їй нестерпно хотілося висловити Гнатові все накипіле, але тепер, коли опинилася поряд з ним,  усі пекучі образи, уся гірка досада лопнули, як мильна бульбашка.

– Я теж сумую, – відповів він відсторонено.

– Слова нічого не означають. Ти кинув мене. Ти знав, що ми більше не побачимось.

– Хто сказав, що ми більше не побачимось?

– Я була у твоїй квартирі, зуміла ненадовго повернутися. Там порожньо та безнадійно. Одні спогади. Це дуже боляче…

– Нічого не поробиш. Світу людей ми надалі не належимо.

– Ти – один із зберігачів переходів? – запитала Веда.

Він заперечливо похитав головою.

– Не можу сказати. Це змінить умови.

– А хто я?

–  Це ти скоро сама дізнаєшся. Сонцестояння наближається.

–  То  Ажей мав рацію…

– Тобі сподобався Ажей?

–  Яка різниця! – несподівано розізлилася Веда. – А тобі я хто, Гнате? Навіщо ти дбав про мене усе життя? Хто зобов'язав тобі це робити?

– Ніхто. Ти – визволення. Я був замкнений у людському тілі, поки ти не прийшла до Зальгаря, щоб виконати пророцтво. 

– Поглянь на мене! – крикнула Веда, хапаючи його за руку. – Гнате! Чому ти на мене не дивишся?

Він поволі повернув до неї обличчя.

– Чи ти беріг мене тільки заради того, щоб стати вільним і повернутися у свій світ? – придушеним голосом запитала Веда.

– Тепер це не має значення. Якщо пророцтво не здійсниться, добра не буде нікому. Може розпочатися нова війна. Тоді люди також постраждають. Енергія всіх шести світів замкнута в єдине кільце.

– То що ж мені робити? Вийти за когось заміж, і ти з'явишся на весілля як посаджений тато, чи що? – вже не стримуючи емоцій, кричала Веда. – А на людей мені начхати! Яка різниця, що станеться з людьми, якщо в той світ я не повернуся!

– Ти анітрохи не змінилася, – Гнат посміхнувся.

– Я не вийду заміж, чуєш! І нехай руйнуються всі світи, мені начхати! Я чекатиму на тебе, вічно чекатиму, якщо буде потрібно. Я тебе люблю, тільки тебе й більше нікого. Тепер я розумію це ясно. Всі ці вампіри, перевертні та дракони гарні, але жоден із них з тобою не зрівняється! Ти ж знав, що я тебе люблю! Адже знав!