Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Відвар продають у двох формах – звичайній та концентрованій. Концентрований відвар розводять так – три краплі відвару на склянку води. Нагріти, але не кип’ятити. Вжити протягом десяти хвилин».

Я закрила книгу. Отже, пан Кюнт не збрехав. Лео пише те ж саме. До мене підлетіли чотири крихітки.

– Ваш час минув, адептка Морошкіна. Ми прилетіли по книжку.

– Так, звісно, – я встала з-за столу.

Фейрі змахнули паличками, я почула, як клацнув замок. Феї підняли книгу вгору.

Я подякувала пані Фоліанті й пішла до гуртожитку.

У нашій кімнаті всі, крім Германа, були в зборі. Хлопці стояли навколо мого ліжка на колінах, низько схилившись над картою, і тихо перемовлялися. Бунт згорнувся і спав на моїй подушці, а Шафран сидів на новому яблукі. Кхибра спеціально для мене приготувала вечерю.

– Ми поїли в їдальні. Це, – вона зняла серветку, під якою була перловка з грибною підливою, – твоє.

– Спасибі, Кхиброчко, але перловку я не їм. Зовсім.

– Вибач, – настрій тролиці одразу ж зіпсувався.

Як я можу? Вона старалася, а я?

– Але тільки тому, що це готувала ти, я з’їм, – усміхнулася я. Щоправда усмішка вийшла вимученою.

– Із тобою все гаразд? – співчутливо запитала подруга.

Я кивнула і з’їла кілька ложок каші. Шлунок радісно забурчав.

– Руто, якщо ти не хочеш, то я доїм, – радісно запропонував Лікраніель, підіймаючи голову від карти.

– Ти й так пів казанка з’їв! – грізно сказала тролиця.

– Я не винен, що в мене гарний апетит, – виправдався він.

Але доїдати йому не довелося, постукавши, до кімнати увійшов Герман. Його коротке волосся було вологим, форма прилипла. На лобі блищали крапельки поту.

– Голодний? – запитала я.

– Як упир! – розсміявся він.

Я посунула йому тарілку з кашею, яку він з’їв за кілька митей, тільки ложка шкрябала тарілку.

– Ми зараз повернемося, – Гера схопив казанок, тарілку з ложками й потягнув мене за собою до виходу.

– Руто, пам’ятай, зло не спить! – подав голос клоп.

– Мурр! – сонно відгукнувся кіт.

– Твоє вже прокинулося, – реготнула я, зникаючи за дверима.

Ми мили посуд у чотири руки. Точніше, мила його я, а Герман стояв позаду, обіймав і намагався поцілувати.

Він клацнув пальцями й магічний світильник на кухні майже згас. Потріскували поліна під казаном. Відблиски світла відбивалися в очах Германа. Я відчувала його подих на щоці. Він легко доторкнувся вустами мого чола, потім щік. А потім ми вже цілувалися, не боячись, що нас хтось може побачити. Я погладжувала вологий від поту одяг і вдихала його запах. Метелики раділи та хороводили. Після поцілунку я ткнулася носом у його плече і просто дивилася на вогонь. Ми мовчали. Десь у коридорах лунав сміх, хтось далеко про щось гаряче сперечався, хтось заучував складне заклинання. А я стояла й танула в обіймах Германа.

– Від тебе пахне абрикосами, – тихо сказав він.

– Це шампунь, – не відриваючись від нього, відповіла я.

– Ні. Це твій запах.

Я сильніше пригорнулася до нього. Ніхто й ніколи не говорив мені таких слів. Для мене це було сильніше за освідчення. Думаєте, що потрібно обов’язково сказати: «Я кохаю тебе»? Почуття пахнуть. Абрикосами. А щастя – ялівцем і вербеною. Я потерлася щокою, щоб не розплакатися від ніжності, що нахлинула. Герман розкуйовдив моє волосся. Я б так простояла всю ніч...

Ніч! Зітхнувши, я відсунулася від нього.

– Що сталося?

– Забув? Ми сьогодні йдемо на цвинтар, – понуро пробубнила я. – А я боюся.

– Ми патрулюватимемо місто. Хочеш, я напрошуся в сектор Північної брами?

– Хочу.

– Вибачте, що порушую ідилію, – почувся від дверей ненависний голос Ютари.

Герман зітхнув і розтиснув обійми. За мить кухня освітлювалася, як і до нашого поцілунку.

– Я прийшла вибачитися, – холодно відрапортувала вона.

– Вибачайся, – схрестивши на грудях руки, сказав Гера.

– Отже... такого більше не повториться, і всяке таке...

Вона замовкла.

– А де ж «даруйте»? – спокійно продовжував Герман.

– Вибачте, – видавила вірана і втупилася на мене.

– Прийнято, – відповіла я.

Чи то в її очах-таки промайнули злі вогники, чи то це був відбиток вогнища, я так і не зрозуміла. Але Ю, не сказавши більше ні слова, пішла.

А ми повернулися в кімнату.

– Руто, якщо це можна, то я заберу до завтра цю карту, – схвильовано розглядаючи карту, сказав Лік.

– Ні, – відрізала я.

– Чому?