Сяйво - Стівен Кінг
Геллоран кивнув.
— Ви обоє... ви обоє вертаєтеся. Може, не такі, як раніше, але живі. Ви вже не ті, що були, обоє. Але це не конче погано.
Вони трохи помовчали. Венді легенько погойдувалася в кріслі-гойдалці, Геллоран курив, поклавши ноги на поручні ґанку. Налетів легкий вітерець, пробіг затишною доріжкою через сосни і ледь скуйовдив Венді волосся. Вона коротко постриглася.
— Я вирішила прийняти пропозицію Ела... містера Шоклі, — повідомила вона.
Геллоран кивнув.
— Робота начебто непогана. Така, що може вам стати цікавою. Коли приступаєте?
— Одразу після Дня праці. Коли ми з Денні виїдемо звідси, то відправимося просто в Меріленд пошукати житло. Знаєте, насправді мене переконала брошурка «Чембер оф Коммерс». Начебто місце придатне для того, щоб дитина там росла. І хотілося б почати працювати до того, як ми задуже вліземо в страховку Джека. Ще залишилося більше сорока тисяч. Якщо правильно вкласти ці гроші, вистачить, щоб послати Денні в коледж, і ще залишиться на якийсь час, поки він не стане на ноги.
Геллоран кивнув.
— Ваша мама?
Вона глянула на нього й блідо посміхнулася.
— Гадаю, Меріленд доволі далеко.
— Не забудете старих друзів, га?
— Денні не дозволить. Ідіть до нього, він чекав увесь день.
— Та і я теж. — Він підвівся, обтрушуючи білі штани кухаря. — Усе у вас буде о’кей. В обох, — повторив він. — Невже не відчуваєте?
Венді підняла очі на Діка, і цього разу посмішка вийшла більш теплою.
— Так, — сказала вона. Взяла його руку й поцілувала. — Іноді мені здається, що так.
— Креветки по-креольськи, — нагадав він, ідучи до сходів. — Не забудьте.
— Не забуду.
Він зійшов униз, пройшов по посиланій гравієм доріжці, що вела до пристані, а потім — по старих дошках на край, де, опустивши ноги в прозору воду, сидів Денні. Далі було озеро, що відображало сосни по берегах. Місцевість тут була гориста, але від старості гори округлились, змаліли від часу. Геллорану вони припали до душі.
— Багато спіймав? — запитав Геллоран, всідаючись поруч із хлопчиком. Він зняв черевик, тоді другий. І, зітхнувши, опустив у прохолодну воду розпашілі ступні.
— Ні. Але зовсім недавно кпюволо.
— Завтра зранку візьмемо човен. Коли, хлопчику мій, тобі хочеться спіймати їстівну рибу, треба вибиратися на середину. Там, далі, велика риба.
— Дуже велика?
Геллоран знизав плечима.
— Ну... акули, мерліни, кити і таке інше.
— Тут немає ніяких китів!
— Ні, синіх, звичайно, нема. Тутешні більше вісімдесяти футів не бувають. Рожеві кити.
— А як же вони можуть потрапити сюди з океану?
Геллоран поклав долоню на світле рудувате волосся хлопчика й скуйовдив його.
— Пливуть пррти течії, хлопче. Ось як.
— Правда?
— Правда.
Вони трохи помовчали, дивлячись на спокійне озеро, а Геллоран думав. Коли він знову подивився на Денні, то побачив, що в очах у малого стоять сльози. Обнявши його, запитав:
— Що таке?
— Нічого, — прошептав Денні.
— Сумуєш за татом, так?
Денні кивнув.
— Ти завжди розумієш.
• 3 куточка правого ока вислизнула сльозинка, вона повільно покотилася вниз по щоці.
— У нас із тобою секретів бути не може, — погодився Геллоран. — Он воно як.
Не зводячи очей з вудки, Денні мовив:
— Іноді хочеться, щоб усе трапилося зі мною. Це я винен. У всьому винен я.
Геллоран сказав:
— Тобі не хочеться говорити про це, коли мама поруч, так?
— Так. Вона хоче забути, що це взагалі сталося. Я теж, але...
— Але не можеш.
— Так.
— Тобі треба поплакати?
Хлопчик спробував відповісти, але слова потонули в схлипах. Він припав головою до плеча Геллорана й заплакав; сльози градом котилися по обличчю. Геллоран мовчки обіймав його. Він знав, хлопчикові ще не раз потрібно буде виплакатися, і Денні пощастило — він поки що такий малий, що йому це вдається. Ті ж сльози, що лікують, ще й обпалюють і картають.
Коли хлопчик трохи заспокоївся, Геллоран сказав:
— Ти із цим упораєшся. Зараз ти так не думаєш, але ти впораєшся. У тебе с...
— Не хочу! — задихнувся Денні, голос ще був хрипким від сліз. — Не хочу, щоб воно в мене було!
— Але воно є, — спокійно сказав Геллоран. — Добре це чи погано, але є. Тебе не запитують, хлопче. Але найгірше позаду. Сяйво може придатися, щоб поговорити зі мною. Коли почнеться чорна смуга, поклич — і я тут як тут.
— Навіть якщо я буду в Меріленді?
— Навіть там.
Вони притихли, спостерігаючи, як поплавець Денні відносить на тридцять футів від краю пристані. Потім Денні ледь чутно мовив:
— Будеш зі мною дружити?
— Поки буду тобі потрібний.
Хлопчик міцно обняв його, і Геллоран стиснув його у відповідь.
— Денні. Послухай мене. Що я тобі зараз скажу — скажу один-єдиний раз, більше ніколи ти цього не почуєш. Деякі речі не варто говорити жодному шестилітці на світі; ось лише те, що має бути, не завжди збігається з тим, що є насправді. Життя — штука жорстока, Денні, йому на нас начхати. Не те щоб воно ненавиділо нас... ні, але й любити нас воно теж не поспішає. У житті трапляються страшні речі, і пояснити їх ніхто не може. Хороші люди вмирають страшною болісною смертю, і залишаються їхні рідні, які люблять їх, залишаються самі-самісінькі. Іноді здається, начебто тільки погані люди як сир у маслі живуть і болячка до них не пристає. Життя тебе не любить —
