Сяйво - Стівен Кінг
(це десь у підвалі)
(ти згадаєш, про що забув батько)
— Ти... ти не можеш так говорити з батьком, — хрипко сказала істота. Молоток затремтів і опустився. — Сам собі робиш гірше, ото і все. По... покарання. Суворе.
Істота п'яно похитнулася й витріщилася на Денні, жаліючи себе до сліз. Жаль почав переростати в ненависть.
— Ти не мій тато, — знову заявив Денні. — А якщо в тобі залишилася хоч крапелька мого тата, вона знає, що вони брешуть. Тут усе — брехня й обман. Як гральні кості, які тато поклав у мою панчоху на Різдво, як ті подарунки, що кладуть на вітрину, — тато сказав, що там усередині нічого нема, ніяких подарунків, лише порожні коробки. Просто показуха, сказав тато. Ти — воно, а не тато. Ти — готель. І коли ти доможешся свого, то нічого не даси моєму татові, тому що занадто любиш себе. І тато це знає. Ти зумів змусити тата напитися Всякої Гидоти, тому що тільки так можна було його здобути. Ти брехун, фальшива морда.
— Брешеш! Брешеш! — Крик вийшов тонким, пронизливим. Молоток скажено засмикався в повітрі.
— Нумо, вдар. Тільки ти ніколи не одержиш від мене того, що тобі потрібно.
Обличчя, у яке дивився Денні, змінилося. Важко сказати як — воно не оплавилося, не облізло. Тіло злегка здригнулося, а потім закривавлені пальці розтиснулися, мов зламані клешні. Молоток випав і глухо стукнувся об килим. Ото і все. Але раптом перед Денні виявився тато, він дивився на хлопчика в смертельній муці й так сумно, що серце малого запалало в грудях. Куточки рота опустилися, вигнулися тремтячим луком.
— Доко, — сказав Джек Торренс. — Тікай. Швидко. І пам’ятай, як я тебе люблю.
— Ні, — сказав Денні.
— Денні, заради Бога...
— Ні, — сказав Денні. Він узяз закривавлену руку батька й поцілував. — Уже майже все.
Геллоран, опираючись спиною об стіну, ривками піднявся на ноги. Вони з Венді витріщилися одне на одного, як моторошна парочка вцілілих після бомбування госпіталю.
— Треба туди, нагору, — сказав він. — Треба йому допомогти.
Біла, як крейда, Венді загнано глянула йому в очі.
— Занадто пізно, — відповіла вона. — Тепер допомогти Денні може тільки він сам.
Минула хвилина, дві. Три. І вони почули, як істота над їхніми головами пронизливо закричала — але цього разу не гнівно, а в смертельному жаху
— Боже милостивий, — прошептав Геллоран, — що відбувається?
— Не знаю, — сказала вона.
— Воно вбило його?
— Не знаю.
Оживаючи, брязнув ліфт. Він поїхав униз, везучи в собі ошалілу істоту, що пронизливо кричала.
Денні стояв, не ворушачись. Йому нікуди було тікати — «Оверлук» був усюди. Хлопчик зрозумів це раптово, повністю, безболісно. Уперше в житті його навідала доросла думка, доросле відчуття, квінтесенція досвіду, набутого ним у цьому поганому місці — сповнений гіркоти висновок:
(мама з татом не можуть мені допомогти, і я залишився сам)
— Іди, — сказав він закривавленому незнайомцеві, що стояв перед ним. — Іди. Забирайся звідси.
Істота нагнулася. Видно було рукоятку ножа, що стирчала зі спини. Пальці знову стиснули молоток, однак замість того, щоб спрямувати удар у Денні, істота обернула своє знаряддя, цілячись твердим боком собі в обличчя.
Денні раптом зрозумів.
А молоток почав підніматися й опускатися, руйнуючи рештки образу Джека Торренса. Істота в коридорі танцюва-
20 “Сяйво"
609
ла лиховісну дивну польку; контрапунктом до човгання ніг звучлли огидні удари молотка, що опускався знову й знову На шпалери хлюпала кров. У повітря, мов клавіші розбитого піаніно, летіли уламки кості. Скільки це тривало, сказати було неможливо, але коли істота знову звернула увагу на Денні, батько хлопчика зник назавжди. Те, що залишилося від його обличчя, перетворилося на дивну рухому композицію, де недбало змішалися в одне безліч облич. Денні розгледів жінку з 217-го номера, чоловіка-пса, голодну, схожу на хлопчика-істоту з цементного кільця...
— Тоді маски геть, — прошептала істота. — Більше ніяких перешкод...
Молоток був занесений востаннє. Вуха Денні заповнило цокання.
— Скажеш ще що-небудь? — запитала істота. — Ти певен, що не хочеш утекти? А може, зіграємо в хованки? Усе, що в нас залишилося, це час, ти ж знаєш. Ціла вічність. А може, закінчимо все це? Теж можна. Зрештою, там святкують без нас.
Чудовисько жадібно посміхнулося, показавши вибиті зуби.
І тут Денні осінило. Ось про що забув батько.
Обличчя хлопчика раптом сповнилося торжества, істота помітила це й здивовано зам'ялася.
— Котел! — пронизливо закричав Денні. — Тиск не скидали ще від ранку! Він росте! Котел вибухне!
По розбитому обличчю істоти, що стояла перед Денні, розлилися жах і розуміння. Її теж осінило. Молоток випав зі стиснутих у кулаки пальців і легенько стукнув об синьо-чотжий килим.
— Котел! — закричала істота. — О ні! Цього не можна допустити! Звичайно ж ні! Ні! Ах ти, щеня кляте! Звичайно ж ні! Ох, ох, ох...
— Так! — люто крикнув Денні у відповідь. Він затряс кулачками перед цією руїною. — Тепер у будь-яку хвилину! Я знаю! Котел, тато забув про котел! І ти теж забув!
— Ні, ох, ні, не можна, не може бути, ти, брудний хлопчиську, я тобі задам, ти в мене отримаєш усе до крапельки, ох, ні, ні...
Істота раптом повернулася до нього спиною й незграбно посунула геть, волочачи ноги. На стіні застрибала, то збільшуючись, то зменшуючись, тінь — але одразу зникла. Крик, як старий серпантин, шлейфом тягнувся за цією істотою.
За хвилину брязнуЛи дверцята ліфта.
Раптом до хлопчика прийшло сяйво,
(мама містер Геллоран Дік для друзів разом живі вони живі треба вибиратися зараз вибухне зараз бабахне просто в небо)
подібне до спекотного, блискучого сонячного світла, і Денні побіг. Нога відкинула з дороги закривавлений безформний молоток для роке. Денні цього не помітив.
Заливаючись слізьми,
