Сяйво - Стівен Кінг

Так, щоб став схожий на араба!

Він загорнув Венді у два покривала, спорудивши з одного каптур, щоб прикрити їй голову, і допоміг Денні зав'язати свої, щоб ті не спадали.

— Ну, тепер тримайтеся щосили, — сказав він. — Шлях неблизький, але найгірше тепер уже позаду.

Він об’їхав навколо сараю, а потім спрямував снігохід назад по своєму ж сліду Тепер «Оверлук» перетворився на смолоскип. Полум’я проїло в його боках величезні діри, а всередині запанувало червоне пекло, яке то розгоралося, то притихало. По обвуглених водостоках паруючими водоспа-. дами стікав розталий сніт.

Вони проїхали по газону перед парадним ґанком. Дорога була добре освітлена. Замети світилися яскраво-червоно.

— Погляньте! — закричав Денні, коли перед воротами Геллоран зменшив швидкість. Хлопчик показував пальцем у бік дитячого майданчика.

Усі фігури живоплоту повернулися на свої місця, однак гілки оголилися, потемніли, начебто обпалені. Переплетене мертве суччя у відблисках полум’я застигло. Біля підніжжя фігур, як опалі пелюстки, були розсипані маленькі листочки.

— Вмерли! — з істеричним торжеством вигукував Денні. — Вмерли! Вони вмерли!

— Тсссссс, — сказала Венді. — Усе добре, любий. Усе добре.

— Гей, доко, — сказав Геллоран. — То що, поїдемо в яке-небудь тепленьке місце? Готовий?

— Так, — прошептав Денні. — Давно готовий...

Геллоран протиснувся в щілину між воротами й стовпом.

За мить вони опинилися на дорозі, прямуючи до Сайдвін-дера. Шум мотора снігохода ослаб і загубився в реві вітру. Під його подувом кістяки фігур перетворилися на величезні брязкальця, і вітер тріскотів у їхніх гілках, породжуючи стомлений, тихий, безутішний звук. Вогонь то спалахував, то притихав. Через деякий час після того, як торкотіння снігохода затихло, в «Оверлуку» обвалився дах — спочатку в західному крилі, потім у східному, а ще за кілька секунд — у центральній частині будинку. У заповнену виттям вітру ніч зметнувся по спіралі величезний згусток іскор і палаючих уламків.

Вітер жбурнув купку палаючої черепиці й кілька рейок у двері сараю.

І невдовзі сарай теж зайнявся.

Коли Геллоран зупинився, щоб залити в бак рештки бензину, до Сайдвіндера залишалося ще двадцять миль. Він почав добряче хвилюватися за Венді Торренс — вона немовби відпливала від них. А їхати ще так далеко!

— Діку! — закричав Денні. Залізши на сидіння з ногами, він показував кудись пальцем. — Діку, поглянь! Поглянь! Отам!

Сніг припинився. З-за хмар виглянув срібний долар місяця. Попереду на дорозі виднівся перловий ланцюг вогнів — далеких, але вони рухалися по звивистому серпантину шосе в їхній бік. Вітер на мить затих, і Геллоран почув далеке бурчання, дзижчання моторів. Снігоходи!

Геллоран, Денні й Венді зустрілися з ними за п’ятнадцять хвилин. їм привезли одяг, бренді й лікаря Едмондса.

І тривала пітьма закінчилася.

58. Епілог. Літо

Перевіривши салати, приготовлені учнем, і заглянувши в каструлю з бобами по-домашньому (на цьому тижні вони слугували апетитною закускою), Геллоран зняв фартѵх. пор/‘-сив його на гачок і вислизнув через чорний хід. До того як усерйоз взятися за обід, у нього залишалося приблизно сорок п’ять хвилин.

Це місце називалося «Сторожка Червона стріла» і губилося в горах західного Мена за тридцять миль від містечка Ренджлі. Геллоран вважав, що тутешня контора доволі не-злецька. Роботи не надто багато, чайові пристойні, і поки що жодної страви не відсилали назад. Зовсім непогано, якщо врахувати, що півсезону вже позаду.

Дік пройшов між баром під відкритим небом і басейном (хоча чого це людям кортить купатися в басейні, коли озеро поруч, він не міг собі уявити), перетнув зелене поле, де компанія з чотирьох чоловіків, регочучи, грала в крокет, і піднявся на невеликий насип. Там росли сосни, вітер весело зітхав у їхніх гілках, приносячи аромат хвої й солодкої смоли.

По інший бік насипу серед дерев розсипалися будиночки, що еиходили на озеро. Останній був найкращий, і у квітні, одержавши тут роботу, Геллоран забронював його для двох гостей.

На ґанку із книгою в руках сиділа в кріслі-гойдалці жінка. Геллорана знову вразило, як вона змінилася. Почасти справа була в тому, що хоча все довкола й було зовсім неофіційне, жінка сиділа якось надзвичайно рівно, — але, зрозуміло, до цього спричинявся корсет на спині. У неї виявився зламаний хребет, а ще — троє ребер і кілька внутрішніх ушкоджень. Хребет зростався найдовше, Венді досі носила корсет... звідси і її казенна поза. Але зміна полягала не лише в цьому. Вона тепер мала вигляд старший, була вже не така сміхотлива.

Зараз, коли вона сиділа й читала, Геллоран помітив сумну красу — її не було в день їхньої першої зустрічі, близько дев’яти місяців тому Тоді Венді була ще зовсім дівчиськом. Тепер же перед ним сиділа жінка, людина, яка здійснила вимушену подорож у царство пітьми й, повернувшись, зуміла склеїти шматки заново. Але, подумав Геллоран, вони ніколи не зійдуться так, як раніше. У цьому світі — вже ніколи.

Вона почула кроки й, закриваючи книгу, підняла очі.

— Діку! Привіт! — Вона почала підніматися, й обличчя спотворила легка гримаса болю.

— Ні-ні, сидіть, — сказав він. — Коли я без фрака й білої краватки, то можна без церемоній.

Вона посміхнулася, а Дік піднявся по сходах і сів на ґанок поруч із нею.

— Як справи?

— Прекрасно, — зізнався він. — Сьогодні ввечері спробуйте креветок по-креольськи. Вам сподобається.

— Чудово.

— Де Денні?

— Он там, далі. — Вона показала, і Геллоран побачив на краю пристані маленьку фігурку. Денні був у закасаних до колін джинсах і сорочці в червону смужку. Трохи оддалік на спокійній воді погойдувався поплавець. Час від часу Денні висмикував його, оглядав гачок і грузило й закидав назад.

— Засмагнув, — сказав Геллоран.

— Так. Добряче засмагнув. — Вона ніжно глянула на хлопчика.

Дік дістав сигарету, розім’яв і прикурив. Дим клубами ліниво поплив угору в сонячне пообіднє небо.

— Як щодо цих його снів?

— Краще, — одізвалася Венді. — За цей тиждень тільки раз. Раніше бувало щоночі, іноді по два-три рази. Вибухи. Огорожа з живоплоту. А найчастіше... ну, ви знаєте.

— Ага. Венді, з ним усе буде о’кей.

Вона глянула на Діка.