Сяйво - Стівен Кінг
Венді притулилася обличчям до спини Геллорана, ховаючись від вітру, а Денні точнісінько так само притискався обличчям до спини матері, тому фінал бачив тільки Геллоран — але він ніколи не розповідав про це. Йому здалося, що через вікно президентського люкса вилетів якийсь величезний темний силует, який затінив собою сніжну цілину. Він на мить набув форми гігантської брудної мантильї, і вітер підхопив її, роздер, розірвав на клапті, як старий темний папір. Фігура розлізлась, потрапила в невеликий вир диму й за секунду зникла. Немов її й не було. Але за ті кілька митей, поки жмути похмуро крутились і танцювали, мов світлові плями на негативі, Геллоран пригадав дещо зі свого дитинства... було це років зо п'ятдесят тому, а може, більше. На північ від своєї ферми вони з братом знайшли здоровенне гніздо земляних ос, що втиснулося у вибій під розбитим блискавкою старим деревом. У брата за стрічку на капелюсі був уткнутий бенгальський вогонь, заощаджений аж із четвертого липня. Хлопець витяг його й сунув у гніздо. Воно вибухнуло з голосним «бенґ!» і звідти почулося сердите гудіння, що перетворилося мало не на тихий вереск. Хлопці побігли геть, немов за ними чорти гналися. Геллоран вважав, що в певному сенсі чорти таки були. Того дня, оглядаючись через плече — ось як зараз, — Дік побачив велику темну хмару шершнів, що піднялися в розігріте повітря. Вони то кружляли в єдиному вирі, то розділялися, вишукуючи, що за ворог так учинив з їхнім будинком, щоб їм — єдиному груповому інтелекту — зажалити його на смерть.
Потім та штука в небі пропала — зрештою, це міг бути просто дим або величезний шмат шпалер, — і залишився лише «Оверлук», який похоронним багаттям палав у ревучій горлянці ночі.
Ключ від навісного замка на дверях сараю у зв’язці Геллорана був, але Дік побачив, що він не знадобиться. Двері були відчинені. Відімкнутий замок висів на самому вушку
— Я туди не можу йти, — прошепотів Денні.
— Нічого. Залишайся-но ти з мамою. Туди завжди звалювали старі покривала. Тепер вони, мабуть, поточені міллю, але це все ж краще, ніж змерзнути на смерть. Місіс Торренс, ви ще з нами?
— Не знаю, — відповів бляклий голос. — Мабуть.
— Добре. Я миттю.
— Вертайся швидше, — прошептав Денні. — Будь ласка.
Геллоран кивнув. Він спрямував фару на двері й тепер незграбно пробирався по снігу, відкидаючи перед собою довгу тінь. Він штовхнув двері сараю й увійшов. Покривала так і лежали в кутку, біля набору для роке. Він узяв чотири — від них пахло затхлістю, старістю, й міль, ясна річ, добряче ними посмакувала, — а потім спинився.
Одного молотка для роке не вистачало.
(це ним він мене гепнув?)
Ну, чим його гепнули, значення не мало, адже так? Проте пальці Геллорана піднялися до обличчя й почали обмацувати велику пухлину на щоці. Один удар — і праці дантиста, яка коштувала Дікові шість сотень доларів, наче й не було. Та,
(може, він гепнув мене не цим. може, молоток загубився, або його вкрали, або взяли на пам'ять, зрештою)
по суті, яка різниця? Улітку тут нікому буде грати в роке. Не лише влітку, взагалі ніколи в найближчому майбутньому.
Справді, різниці нема. Ось лише вигляд розставлених у стійці молотків, одного з яких бракувало, немовби зачаровував, захоплював. Дік піймав себе на тому, що думає, як тверда дерев’яна голівка вдаряє по круглій дерев’яній кулі. Бух! Чудовий літній звук. Уявив, як куля котиться по (кістках, крові)
гравію. Ці асоціації викликали спогад про (кістки, кров)
чай з льодом, гамак, панянок у білих солом’яних капелюхах, комарів і
(неслухняних маленьких хлопчиків, які грають не за правилами)
Таке інше. Справді. Приємна гра. Зараз не в моді, але... приємна.
— Діку? — тоненький, збожеволілий і, подумав Геллоран, таки неприємний голосок. — Діку, з тобою все гаразд? Виходь. Будь ласкаї
(нумо, ні/ере, виходь, масса кличе всіх вас)
Рука Діка міцно стиснула ручку молотка. Відчуття виявилося приємним, сподобалося.
(пошкодуєш різок — зіпсуєш дитину)
У мерехтливій, проколотій вогнем темряві погляд Геллорана став безглуздим. А він таки зробить їм обом послугу. Вона вся переламана... їй боляче... і майже у всьому цьому (у всьому)
винен клятий хлопчисько. Справді. Він кинув у вогні власного татуся. Якщо помізкувати, це недалеко втекло від убивства, чорт забирай. Батьковбивство, ось як це називається. Отака гидота.
— Містере Геллоране? — Голос Венді був тихим, слабким, незацоволеним І не занадто сподобався Тел^п^г,
— Діку! — Тепер малюк схлипував від жаху.
Геллоран витяг молоток зі стійки й повернувся на біле
світло, що потоком лилося з фари снігохода. Він нерівними кроками зашаркав по дощатій підлозі сараю, мов пущена заводна іграшка.
Раптом він зупинився, здивовано дивлячись на молоток у своїй руці, і з наростаючим жахом запитав себе: що ж це він задумав? Убивство? Він обмірковував убивство?
На мить начебто всю свідомість Діка заполонив/грубий голос, який слабко нацьковував:
(ну ж бо! нумо, ти, з тремтом у колінах! ні/ере без яєць! убий їх! УБИЙ ОБОХ!)
Тоді з ледь чутним, сповненим жаху криком Дік відкинув молоток за спину. Той зі стуком упав у куток, де лежали покривала, націливши на Геллорана одну з двох голівок, запрошуючи зробити щось мерзотне...
Дік урятувався втечею.
Денні сидів на сидінні снігохода, Венді слабко трималася за нього. Хлопчика трусило мов у лихоманці, обличчя блищало від сліз. Цокаючи зубами, він вимовив:
— Де ти був? Ми злякались!
— Де ж іще лякатися, як не тут, — повільно відповів Геллоран. — Навіть коли це згорить дощенту, ближче, ніж на сто миль, мене до нього підійти не змусиш. Нумо, місіс Торренс, загорніться ось у це. Я допоможу. Ти теж, Денні.