Небесний Легіон - Наталія Глушко

— Так, ми падаємо, але не впадемо,— спокійно відповів дракон, а потім, коли вони майже досягли крон дерев, різко розправив крила і піднявся вгору, здіймаючи повітря буревій листя.

Кассія важко дихала, її серце калатало від адреналіну, але в очах світилася неймовірна радість.

— Я... хочу ще раз!— вигукнула вона.

— Я знав, що тобі сподобається,—задоволено промовив Дерек.

— Дереку, здається, ти зіпсував дівчину,— звернувся до нього Лорін, який нарешті рівно вмостився на спині Вердіани.

— Вона сама цього захотіла,—відповів Дерек, лагідно глянувши на Касію.

Дракони продовжували розважатися: вони різко пікірували, робили мертві петлі, ганялися один за одним, іноді перевертаючи догори пузом, що змушувало вершників міцно хапатися руками за сідла.

Лорін, здавалося, повністю розслабився і насолоджувався хаосом, який вони влаштували в небі.

— А як щодо старого доброго "повітряного бою"? — запропонував він.

— Правила? — запитав Дерек.

— Влучаєш у суперника заклинанням—він «вибитий» і мусить летіти нижче за всіх,—відповіла Лінея.

—Давай пробуємо,—збуджено сказала Кассія.

—Але є одна проблема. Я вчена, а не магічка. Я можу вас вибивати хіба одним з свої розчинів, але не думаю, що вам це сподобається.

— Ноктарісе, у нас цікавий союзник,— тихо мовив Дерек, і дракон засміявся, хоча його сміх більше нагадував кашель.

Вершники віддалилися один від одного, вибираючи позиції.

— Почали!— вигукнув Лорін.

Ріанель першою запустила в Лоріна невеличку блискавку, яка зачепила його рукав, пропаливши  в ньому маленьку дірку.

— Ей!— обурився він, ухиляючись.

— Хіба не в цьому суть?— засміялася Ріанель.

Дерек справді маневрував, ухиляючись від магічних "ударів" Лоріна, а Кассія тим часом намагалася хоч когось зачепити, пожбурюючи колби з незрозумілим  вмістом.

— Кассіє, ти мусиш не просто цілитися, а передбачати, куди противник летітиме!—порадив їй Дерек.

— Легко тобі казати!—пробурчала вона, жбурляючи чергову колбу.

— Отак!— Ріанель раптово влучила в Лоріна згустком повітря з такою силою, що він мало не випав з сідла..

— Добре, добре, спускаюся вниз, — він зробив широке коло, граючи роль «вибитого».

— Гаразд, зізнаюся, ви молодці,—сказав Лорін.— Але наступного разу я не здамся так легко!

— Сподіваюся, наступного разу ти просто не забудеш, що ти принц і маєш бути серйозним, — хмикнула Ріанель.

— Ріанель, це нудно,— відмахнувся він.

 Вони продовжували свій веселий і безтурботний політ, не помічаючи, що сонце вже почало своє невпинне зближення з горизонтом.

Ріанель звернулася до своїх супутників:

—Друзі, вечоріє, було б непогано спуститися і пошукати місце для ночівлі. Тай дракони стомилися і зголодніли. Потрібно дати їм відпочити і нехай би впіймали собі щось на вечерю.

Після цих слів вона почула голос Естелара:

—Нарешті хоч хтось здогадався, що дракони голодні. Ми хоч і створіння магічні, але їсти хочемо, як звичайні.

Ріанель посміхнулася.

—Зараз мій хороший, ми опустимося і ви нарешті зможете відпочити і перекусити.

Поки Ріанель вела бесіду зі своїм драконом Кассія закричала:

—Погляньте, он-де місто! Зовсім не далеко! Давайте опустимося і заночуємо там!

—Чудова ідея, підтримав її Дерек. Лоріне, що це за місто?

Лорін глянув униз.

—Це Ельдуар. А он де озеро Аерлін. Давайте приземлимося на березі озера, дракони хай перепочинуть, а ми підемо у місто. Вердіано, знижуємося!— скомандував він дракониці і вона різко почала опускатися. Слідом за нею інші два дракони також повторили маневр.

Вершники зістрибнули зі своїх драконів, коли ті м'яко приземлилися біля озера Аерлін. Вода в ньому була кришталево чистою, і на її поверхні відбивалося небо, забарвлене у відтінки рожевого, блакитного і фіолетового.

— Нарешті трохи спокою,— зітхнув Лорін, потягнувшись.

— Я вже відчуваю, як бурчить мій шлунок.

— Ти завжди відчуваєш, як бурчить твій шлунок, — хмикнула Лінея, озираючись навколо.

Дракони, попрощавшись із вершниками, вирушили в пошуках здобичі.

Коли дракони зникли за деревами, вершники рушили до міста.

Поки вони йшли над лісом чувся шелест велетенських крил і виднілися спалахи полум’я. Дракони когось вполювали.

—Ну…Хоч хтось вже не голодний.—тихо сказав Лорін, оглядаючись до місця, де щойно були спалахи.

Ріанель поглянула на нього і вже звично закотила очі.

—Бідний, вічно голодний Лорін. Коли ж ти вже заспокоїшся?