Обурливо гарна, або Ліки Його Високості - Ольга Обська · автор

Як тільки скакуни дісталися лісу, Магістр зменшив швидкість. Але напруження не зникло. Темп пересування залишався досить швидким — не сприяв розмові.

Сніжані, звичайно, дуже хотілося б знати, чому її супутник так стрімко зник від короля. Але повертатися він не поспішав, і їй залишалося лише гадати: чи місцевий монарх має настільки препоганий характер, що ніхто з підданих не хоче з ним зайвий раз зустрічатися, чи це саме у Магістра не склалися з ним стосунки.

Як мало Сніжана взагалі знає поки що про світ, у якому опинилася. Потрібно якнайшвидше знайти джерело інформації.

Гай почав рідшати і в просвіті між деревами Сніжана розрізнила невелике поселення на горизонті. Якесь село? Саме туди і направив свого коня Магістр. Коли під'їхали ближче, вона зрозуміла, що це не село, а скоріше невелике містечко. Будинки добротні, кам'яні, переважно одноповерхові, але деякі могли похвалитися двома і навіть трьома поверхами. Вимощені гладеньким камінням вулиці виглядали чистими.

До самого міста Магістр чомусь заїжджати не став. Зупинив коня на околиці біля придорожньої таверни. Це була красива двоповерхова будівля з великим доглянутим двором. До мандрівників одразу ж підскочили послужливі працівники в уніформі та допомогли злізти.

Напевно, ця таверна — дуже недешевий заклад, призначений для заможних клієнтів. У Сніжани народилася асоціація з елітним заміським рестораном. Діма міг собі дозволити на вихідні замовити столик на двох в одному з таких закладів. Грошей йому ніколи не бракувало. Ще б пак. Його батько — світило медицини, хірург зі світовим ім'ям. Втім, Діма не менш талановитий. Тут не працював принцип: природа на дітях відпочиває. Теж стане світилом. А бодай йому! Чому думки знову повертаються до того, кого час забути?

— Коней нагодувати і напоїти, — Магістр віддав розпорядження працівникам, які повели стомлених скакунів у стійла, і попрямував до головного входу в таверну.

І ось тут на Сніжану чекало радісне відкриття. Вивіска — її вдалося прочитати. "Гранатове намисто рудої Матильди" — таким був напис. Розкішна назва, але Сніжана легко розібрала слова. Виходить, вона вміє читати написи місцевою мовою! А символи на аркуші послушника виявилися їй не по зубах, мабуть, тому, що це якийсь тайнопис, зрозумілий лише посвяченим.

Варто було Магістру завести Сніжану в обідню залу, до них одразу попрямувала пишна жінка з яскраво-рудим волоссям, шию якої прикрашало гранатове намисто. Не важко здогадатися — це була господиня закладу.

— Добридень, Магістре Крайдане, — з м'яким придихом привіталася вона, — дозвольте провести вас до найкращого столика.

Сніжану привітання не удостоїли — лише кивнули головою. І на тому спасибі.

У таверні було небагато людей — лише кілька відвідувачів. Одразу видно — заможні панове. На чоловіках камзоли або короткі туніки з добротного на вигляд матеріалу. Жінки — у сукнях, що чимось нагадують вбрання вікторіанської епохи, тільки більш практичні — жодних корсетів чи кринолінів. Підкладні подушечки під спідницями, схоже, тут теж не були в моді.

"Найкращий" столик, за який посадила гостей господиня, нічим від решти не відрізнявся. Тут кожен стіл виглядав затишно і чисто, був накритий скатертиною в червону клітинку і прикрашений глиняними вазами з польовими квітами. В кутку на невеликому підвищенні розташувався музикант. Його інструмент чимось нагадував ліру. Він поволі перебирав пальцями струни, створюючи тиху мелодію.

Магістр замовив суп із сочевиці з беконом та печеню з кролика з овочами. Чи то Сніжана була дико голодна, чи то кухарі в таверні розстаралися для особливого гостя, але їй здалося, що нічого смачнішого вона ще не їла. Було навіть трохи незручно, що вона так накинулася на їжу. Сам Магістр чомусь не демонстрував особливого апетиту. І більше дивився на неї, ніж у свою тарілку.

Сніжана вже майже закінчувала другу страву, коли до зали зайшов солідний чоловік під п'ятдесят. Господиня в цей момент була зайнята іншим відвідувачем, але він не став її чекати. Озирнувся навколо і попрямував до столика, за яким сиділи Сніжана та Магістр.

— Крайдане, — розплився він в усмішці, — не чекав тебе тут зустріти.

— Деміре, — кивнув Магістр, — радий бачити.

Хіба справді радий? Жодного натяку на усмішку. Цікаво, хто цей незнайомець? Вони з Крайданом спілкувалися на рівних як люди одного соціального статусу. Ще один Магістр? Сніжана не знала, чи повинна якось по-особливому привітати того, хто підійшов. Що з цього приводу вимагає зробити місцевий етикет? Сам незнайомець не вважав за потрібне з нею привітатись, хоча погляд затримав надовго.

— Як справи, Крайдане? — пан підсів до них за столик. — Що чути про дружину? Її знайшли?

Дружину? Магістр має дружину? Сніжану дуже здивував цей факт. Хоча що дивного в тому, що чоловік у такому віці одружений? А те, що він не носить обручки, ні про що не свідчить. Інший світ — інші традиції.

— Не знайшли, — похмуро кинув Магістр.

Так от у чому річ. Ось чому він такий стомлений і похмурий — у нього зникла дружина.

Хазяйка таверни звільнилася і помітила нового відвідувача.

— Що бажаєте, Магістре Деміре? — підскочила вона до столика. — У нас сьогодні чудова кролятина.

А ось і підтвердження того, що незнайомець справді Магістр. Він зробив замовлення та продовжив розпитування. Цікавився, куди Крайдан їздив зі столиці, навіщо і чому. Той відповідав коротко і неохоче. Складалося враження, що й Деміру не дуже цікаво, куди там їздив Крайдан. Його погляд настирливо блукав по Сніжані.

— Дивуюся, якими винахідливими останнім часом стали діви для втіх, — Демір нахилився до вуха Крайдана і трохи понизив голос, проте Сніжана чудово чула його слова. — Це ж треба біло додуматися, надягти вбрання скромниці-послушниці. Гарна!

Що це було? Сніжану знову прийняли за нічного метелика?

— Наступна ніч моя, діво, — з хтивою посмішкою кинув їй Демір.

Сніжана відчула, як рум'янець обурення заливає щоки.