Обурливо гарна, або Ліки Його Високості - Ольга Обська · автор

Сніжана кинулася до огорожі. Довга до п'ят спідниця сковувала рухи, заважаючи тікати. Довелося її підняти — не хотілося втрачати дорогоцінні секунди. Перелізти через огорожу — ще одне випробування. Спідниця була не лише довгою, а й досить вузькою. Еге, Сніжані б зараз її зручні джинси! Упираючись ногами в декоративні виступи, абияк вдалося піднятися і перевалитися через поперечну перекладину. Незграбним кулем зістрибнула вниз.

Куди ж тепер? Для початку добігти до кущів, що ростуть за кілька метрів, сховатися за ними, віддихатися, озирнутися і намітити наступну ціль.

Сніжана знову підхопила спідницю і помчала, що є сили. Ось і кущі. Вона причаїлася за ними. Укриття таке собі — рослинність недостатньо густа. Тут Сніжану легко помітять. Вона крутила головою, підшукуючи найкраще місце. Як на зло, поблизу виднілися лише кілька дерев, що зростали поодинці на відкритому просторі. Кинулася до одного, сховалася за стовбур, перевела подих. Потім до іншого. Але добігти до третього не встигла — хтось налетів ззаду та повалив на землю.

Вона одразу здогадалася, що нападник — чоловік. Він важко, з хрипом дихав, притискаючи до землі всім тілом. Перед її очима опинилася його рука. Мереживний манжет шовкової сорочки задерся, оголивши частину передпліччя. Трохи вище зап'ястя вона помітила велику родимку неправильної форми. У Сніжані миттєво включився лікар. Нерівні запалені краї, нерівномірне забарвлення, горбиста структура — та це ж меланома! Така типова — ніби картинка з підручника.

— Вирішила втекти, цілителько?! — уїдливо, крізь зуби, прошипів нападник, і Сніжана впізнала в ньому довготелесого послушника. — Не вийде, мерзотнице!

— Відпусти! — спробувала вона вивільнитися, але він і не думав послабляти хватку. Навпаки боляче заломив руку.

От покидьок! І чому Сніжана вчора на додачу до прийому самооборони ще й глечиком по голові його не пристукнула?

Вони боролися досить довго. Сніжана не втрачала надії звільнитися і продовжити втечу — відчайдушно намагалася скинути з себе козлинобородого, але біль не давав їй чинити опір на повну силу. І раптом, за мить, тиск зник. Довготелесий ніби здійнявся над землею. Сніжана скористалася моментом, щоб підскочити на ноги. Причина злету відразу стала зрозуміла — виявляється, послушника підняли і недбало відкинули. І зробив це вчорашній незнайомець, якого називали Магістром.

При світлі дня він здався Сніжані ще більшим. Сильний, небезпечний, похмурий. В очах, як і вчора, — втома. Щось сон не пішов йому на користь. Друг чи ворог? Вона не знала, як до нього ставитися. Але розуміла, що намагатися від нього втекти — марно. Цей, якщо захоче, впорається з нею на раз-два. Надто вже не рівні сили, навіть з урахуванням Сніжаниного тримісячного курсу самооборони.

Його габарити справили враження не лише на Сніжану. Козлинобородий був такий вражений кремезністю Магістра, що навіть не намагався підвестися. Прямо з землі пробелькотів щось на кшталт:

— Я тільки хотів затримати порочну діву, щоб вона не втекла. На благо все-Творцеві хотів перешкодити поширенню пороку.

Магістр його мекання не слухав. Дивився на Сніжану. Як і вчора — з цікавістю. Ця цікавість оживляла його похмурі очі.

— Поїдеш зі мною, діво. Мені потрібна служниця, — прозвучало як наказ, але водночас м'яко. Він начебто давав їй шанс відмовитися.

До місця подій підходили інші послушники. А потім з’явилися і настоятель з настоятелькою. Осуд, неприязнь, зневага — лише ці емоції викарбувалися на обличчях тих, хто обступив Сніжану. Навіть у Матінки-настоятельки, яка намагалася сьогодні виявляти по відношенню до майбутньої послушниці м'якість, в очах світилося невдоволення та нерозуміння. Мабуть, з точки зору тутешньої моралі, поведінка Сніжани перейшла всі допустимі межі.

Залишися Сніжана в обителі, тепер з неї вже точно очей не спустять, поки не проведуть ритуал очищення, який зробить її безвільною блідою тінню, якими виглядали інші послушниці, і вона так і залишиться тут назавжди. Що тоді? Поїхати з Магістром? Але що він задумав? Які в нього плани на Сніжану? У версію служниці не надто вірилося. Напевно, у нього повний дім кваліфікованої прислуги. Навіщо йому ще одна, про яку нічого не знає? Котре лихо менше, те й вибирають, а з двох цих лих, Магістр поки здавався меншим. Ще вчора Сніжана зрозуміла, що він у цьому світі є кимось впливовим. Його слухалися і боялися — ніхто навіть не спробував сперечатися з його бажанням забрати Сніжану з собою, хоч видно було, що ніхто цього не схвалював.

Вона зробила невеликий крок у бік магістра. Цього руху виявилося достатньо.

— Підготуйте двох скакунів, — скомандував він. — Іди за мною, — ці слова вже були адресовані Сніжані.

Вона зробила кілька кроків, але одразу зупинилася. Розвернулася до довготелесого, який нарешті наважився підвестися.

— Моя тобі порада, як цілителя — прогрій як слід над вогнем гострий ніж і виріж свою родимку на передпліччі, — кинула йому суворо. — Зроби це якнайшвидше, інакше за кілька років помреш у страшних муках. Меланома — це не жарти.

Клятву Гіппократа ніхто не відміняв. Не можна залишати без лікарської допомоги хворого, хоч би яким козлом він не був.

— Відьма, — зблід довготелесий.

— І не забудь до і після видалення обробити руку найміцнішим спиртним.

Ось тепер Сніжана зі спокійною совістю вирушила слідом за Магістром, під прицілом сповнених жаху очей присутніх, які не знали, як реагувати на її слова.