Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Він ретельно закріпив гак на металевому брусі з одного боку тріщини й сильно потягнув, аби впевнитись, що той тримався надійно. Тоді тричі обмотав кінець мотузки навколо пояса. Він ухопився за неї біля гака, ліг на балку й просунув голову між розбитих країв скла.

Здавалося, ніби поклав своє обличчя в чашку міцного чаю. Повітря в Оранжереї було спекотне, майже задушливе, насичене димом і парою. Воно сяяло різким білим світлом.

Яґарек закліпав та прикрив очі рукою, а тоді подивився вниз — на місто кактоїдів.

У центрі, під величезною скляною кулею на верхівці, будинки розчистили й натомість збудували кам’яний храм. Він був з червоного каменю — крутий зикурат, що здіймався на третину висоти Оранжереї. Всі його поверхи поросли пустельною й вельдовою рослинністю, що цвіла крикливими червоними й помаранчевими квітами на противагу своїй тьмяній зеленій шкірці.

Навколо храму залишили невеликий обід із землі, метрів на шість завширшки, а далі починалися будинки Річкокірки, які лишилися ще відколи збудували Оранжерею. Ландшафт був плутаним і загадковим, збіркою шматків дороги й уривків проспектів, там клапоть парку, тут півцеркви, а то й обрубок каналу, а там рівчачок застояної води, відрізаний краями купола. Дороги містечка перетиналися під дивними кутами, від довгих вулиць залишились сегменти, обрізані куполом. Збереглася невелика латка доріг і алей, законсервована під склом. Наповнення змінилося, хоча загальний вигляд лишився більш-менш незмінним.

Какти переробили хаотичне зборище уривків вулиць. На місці колись широкого проспекту тепер був город, газони якого впритул підходили до будинків з обох боків, а маленькі доріжки від вхідних дверей торували шлях між заростями гарбузів і редису.

Дахи з будинків давно познімали, щоб переробити людські помешкання на оселі для нових, значно вищих мешканців. Вгорі й по боках допасували кімнати, схожі на дивні крихітні рельєфні виступи піраміди в центрі. На кожен вільний клаптик землі всунули додаткові споруди, щоб населити весь простір Оранжереї кактами. Дивна суміш людської архітектури й монолітних будівель із кам’яних плит простягалася величезними барвистими блоками. Деякі будинки мали по кілька поверхів.

Між багатьма горішніми поверхами були допасовані хиткі, провислі містки з дерева й мотузок, що з’єднували приміщення з протилежних боків вулиць. У багатьох дворах і на дахах численних будівель виднілися приземкуваті пустельні сади, обнесені низькими стінами, де на сипучому піскові росли крихітні кущики низької трави й приземкуваті кактуси.

Зграйки пташок, що так і не змогли знайти отвори, крізь які можна було б вилетіти в місто, ширяли низько над дахами й пищали від голоду. Відчувши викид адреналіну й шок ностальгії, Яґарек раптом усвідомив, що впізнає пташиний клич із Цимека. На одному-двох дахах, зрозумів він, сиділи пустельні орли.

Купол, що здіймався довкола, спотворював Новий Кробузон, виглядаючи мов брудне скляне небо. Навколишні будинки здавалися сумбурною мішаниною темряви й відбитого світла. Все, що Яґарек бачив, було вщент заповнене кактами. Хоч як удивлявся, інших розумних рас він не розгледів.

Прості мости похитувались під вагою кантів, що по них походжали. У піщаних садах Яґарек побачив кактів із великими граблями й дерев’яними лопатками. Ці садівники ретельно моделювали щось подібне до наметених вітром піщаних дюн. У цьому закритому просторі, обмеженому з усіх боків, не було ані вітерця, який міг би формувати пісок, тож пустельний ландшафт доводилося будувати вручну.

На всіх вулицях і доріжках юрмилися кактоїди, які купували й продавали усяку всячину на ринку й похмуро сперечалися невідь про що, проте занадто тихо, аби Яґарек міг їх почути. Вони самі тягли дерев’яні вози — по двоє, якщо віз або вантаж був завеликий. Не було видно конструктів, кебів, тварин, окрім пташок і кількох пискух, котрих Яґарек запримітив на виступах будівель.

У місті за межами Оранжереї жінки-какти носили великі безформні сукні, схожі на простирадла. Всередині ж вони були одягнені лише в білі, бежеві чи сіруваті стегнові пов’язки, такі самі, що й у чоловіків. Груди в них були трохи більші, ніж чоловічі, й закінчувались темно-зеленими сосками. Де-не-де Яґарек бачив, як жінка несе немовля, притискаючи його до грудей, а дитина навіть не зважає на те, як її колють мамині шипи. На перехрестях бавилися шумні групки дітей-кактоїдів; дорослі неуважно давали їм стусанів на ходу або ж взагалі на них не зважали.

На всіх рівнях піраміди були какти-старійшини — вони читали, займалися садівництвом, палили й розмовляли. У деяких на плечах виднілися червоні або сині пов’язки, що різко контрастували з блідо-зелєною шкірою.

Яґареку від поту поколювало шкіру. Очі сльозилися від клубів диму, що виходив із сотні димарів різної висоти, повільно здіймаючись у небо й плаваючи у приплюснутих хмаринках. Кілька туманних пасем просочилися крізь тріщини й отвори у скляному небі. Але через те, що вітер не потрапляв усередину, а сонячне світло ще більше підсилювалося прозорою бульбашкою в стелі, не допускаючи протягу, диму не було куди виходити і він не розвіювався. Яґарек побачив, що внутрішня сторона скла вкрита добрячим шаром кіптяви.

До заходу сонця лишалося більше години. Яґарек поглянув наліво й побачив, що скляна куля на верхівці купола, здавалося, вибухає світлом. Вона вбирала кожен промінчик сонця, а тоді світила концентрованим сонячним сяйвом у кожен куточок Оранжереї, сповнюючи її безжальним світлом і спекою. Він побачив, що металевий каркас, який її утримував, був обмотаний дротами; вони вилися по внутрішніх стінках купола, аж поки не зникали з очей.

Плаский піщаний сад на верхівці східчастої вежі в центрі Оранжереї був укритий вигадливою машинерією. Рівно під набухлим шматом прозорого скла розташовувалась велетенська машина з лінзами й товстими трубами, що вели до цистерн довкола неї. Кактоїди з кольоровими пов’язками полірували її мідні механізми.

Яґарек згадав про чутки, що доходили до нього в Шанкелі, оповідки про геліохемічну машину з величезною тавматургічною потужністю. Він уважно роздивився сяючий пристрій, однак його призначення залишалося для ґаруди загадкою.

Спостерігаючи, Яґарек зрештою зрозумів, що в Оранжереї зібралося чимало озброєних загонів. Він примружився. Дивився униз, неначе якийсь бог, і бачив чи не кожну місцинку міста кактів у нещадному світлі скляної кулі. Йому було видно майже всі сади на дахах, і здавалось, що принаймні на половині з них базувалася група трьох-чотирьох кактів. Вони сиділи чи стояли, і хоча вирази обличчя з такої відстані розібрати було неможливо, зате, натомість, було добре видно важкі, масивні шакрілуки в їхніх руках. З поясів звисали сокири, у червонястому світлі сяяли вигнуті мачете.

Одні міні-патрулі стояли й біля яток на розлогому