Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

За межами Оранжереї кактоїди були похмурі й мовчазні. Вони працювали на своїх роботодавців, людей чи водяників, без протестів і без ентузіазму. З колегами інших рас вони спілкувалися хіба що уривчастим буркотом. Як вони поводяться в Оранжереї, ніхто ніколи не бачив.

Сама Оранжерея являла собою велетенський приплюснутий купол. Діаметр території, яку вона займала, був метрів із чотириста. Центр склепіння вивищувався на понад сімдесят метрів. Основа міцно трималася на похилих вуличках Річкокірки.

Каркас був зроблений із темного чавуну — великий, міцний скелет, де-не-де прикрашений вигадливими завитками й цвітом. Він нависав над будиночками в Річкокірці зі свого пагорба, помітний ще здалеку. З нього двома концентричними колами розходилися позолочені ніжки, завбільшки майже як Ребра, які приймали на себе основну частину ваги купола.

Здалеку Оранжерея виглядала вражаюче. Якщо дивитися на неї через дві річки, залізницю, підвісні троси й шість кілометрів Гротескного міського пейзажу, з дерев’яної верхівки Стяжного Пагорба, грані купола виблискували чистими скельцями. Однак із ближніх вулиць було видно численні тріщини й темні плями там, де скло розбилося. За три сторіччя її існування Оранжерею ремонтували лише раз.

В основі купола було видно, наскільки стара ця конструкція. Вона була занедбана. Фарба скручувалася великими язиками, відлущившись од металевого каркаса, який поточила іржа, неначе черви. У нижній частині будівлі шибки мали площу більш ніж половина квадратного метра, а тоді поступово зменшувалися, наближаючись до вершини. Дедалі більше пройми закривало напівпоіржавіле фарбоване залізо. А ще вище над ним виднілося абияк прилаштоване брудне, мутне скло зелених, синіх і бежевих відтінків. Конструкцію вікон розрахували так, аби ті витримували вагу принаймні двох кактів пристойного розміру. І все ж у кількох шибках скла вже не було, а по інших розкинулось мереживо тріщин.

Коли будували купол, за навколишні будинки не надто переймалися. Вулиці довкола тягнулися собі, аж поки не впиралися в його міцну металеву основу. Два чи три, а може, й чотири будинки, розташовані там, де проходив край купола, знесли, а далі ряди продовжувались собі під скляним накриттям під різними кутами.

Кактоїди просто відтяли готовий шмат вулиць Нового Кробузона.

Протягом наступних десятиліть архітектуру під куполом трохи змінили, щоб адаптувати домівки, які колись належали людям, до мешканців-кактів. Деякі будівлі зруйнували, а на їхньому місці розмістили дивні нові споруди. Але в цілому, казали, вигляд був майже такий самий, як і до того, як збудували купол.

До купола був лише один вхід, з південного боку на Плазу Яшур. З протилежного боку кола був вихід на вулицю Недобрухт з її крутим спуском і видом на річку. Відповідно до законів кактоїдів вхід до Оранжереї та вихід із неї дозволявся лише цими шляхами. Тож, наприклад, зайти туди можна було за дві хвилини, а от щоб вийти й повернутися додому, треба було подолати довгий, плутаний шлях.

Щодня о п’ятій ранку ці проходи, що виходили на короткий закритий коридор, відчинялись, а опівночі — зачинялися. Їх охороняв невеликий загін озброєних чатових з величезними топірцями й потужними шакрілуками — типовою зброєю кактоїдів.

Як і їхні німі, вкорінені родичі, какти мали товсту, волокнисту рослинну шкіру. Вона була пружна і легко проколювалася, зате швидко загоювалась, утворюючи великі потворні шрами — більшість кактоїдів вкривали нешкідливі струпи. Потрібно було б довго бити їх ножем або вдало поцілити у внутрішні органи, щоб заподіяти їм якоїсь серйозної шкоди. Кулі, стріли й арбалетні болти в бою з кактом зазвичай були неефективні. Тому какти-воїни й використовували шакрілуки.

Перші шакрілуки розробили люди. Їх застосовували протягом жахливого правління мера Коллодда — ними користувались охоронці мерових кактусних ферм. Однак після революційного «Акта про розумних істот», коли ферму закрили, а кактоїди отримали щось на зразок громадянства, прагматичні какти-старійшини зрозуміли, що це буде безцінна зброя, аби контролювати власний народ. Відтоді лук багато разів змінювали вже інженери-какти.

Шакрілук являв собою здоровезний арбалет, завеликий для того, щоб ним могли як слід користуватися люди. Він стріляв не болтами, а шакрі — пласкими металевими дисками із зазубреними чи загостреними кінцями, або металевими зірками з закрученими променями. Зубчастий отвір у центрі шакрі встановлювався на маленький металевий виступ в основі шакрілука. Коли спускали гачок, дріт в основі різко натягувався, на величезній швидкості тягнув металевий виступ, а різноманітні коліщата злагоджено змушували його надзвичайно швидко крутитися. На кінці жолоба виступ, уставлений в отвір шакрі, різко опускався, відпускаючи диск, і шакрі вистрілював так швидко, наче камінь із пращі, обертаючись, як лезо циркулярної пилки.

Спротив повітря швидко зменшував інерцію: ця зброя зовсім не могла стріляти настільки далеко, як довгий лук чи кременівка. Проте вона могла понівечити кінцівку або голову какта — чи людини — з відстані майже тридцяти метрів і нещадно покремсати тіло.

Какти-охоронці люто зиркали навкруги й пихато, похмуро вимахували шакрілуками.

Останні промені сонця сяяли з-за далеких вершин. Західні грані купола Оранжереї виблискували, неначе рубіни.

На іржавій драбині, котра вела до верхівки купола, виднівся людський силует, що тримався за метал. Чоловік поступово піднімався по щаблях, сходячи по вигнутому склепінню купола, наче місяць.

Це був один із трьох шляхів, що простягалися з самої верхівки купола — їх колись зробили для ремонтників, які там ніколи і не з’явилися. Здавалося, вигин купола розбиває поверхню землі, наче це була верхівка зігнутої спини з величезним тілом під землею. Постать рухалась ніби по колосальній спині кита. Його підбадьорювало світло, полонене під куполом, — воно мерехтіло під склом, від нього сяяла вся велетенська будівля. Чоловік, рухаючись дуже повільно, ховався, щоб його ніхто не побачив. Він обрав драбину на північно-західному боці Оранжереї, аби залишитися непоміченим для поїздів на гілці Салакуських Полів лінії Зюйд. З протилежного боку купола колії проходили досить близько до скла, щоб спостережливі пасажири помітили, як вигнутою поверхнею піднімається людина.

Зрештою, через кілька хвилин підйому, непроханий гість дістався металевого обідка навколо вершини грандіозної будівлі. Сам горішній елемент являв собою кулю з прозорого скла на два з половиною метри в діаметрі. Вона довершено вписувалася в округлий отвір на верхівці купола — половина була всередині, половина визирала, ніби велетенська заглушка. Чоловік зупинився й поглянув на місто повз кінчики опорних стійок і товсті дротяні підвіси. Через пориви вітру він із запаморочливим страхом з усіх сил тримався за опори. Відчайдух поглянув у небо, що темнішало, на зірки, притлумлені від згустків світла