Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Чоловік зосередився на цьому склі, ретельно вивчивши його поверхню шибку за шибкою.

За кілька хвилин він знову почав спускатися. Намацуючи дорогу ступнями, обережно простягаючи пальці ніг у пошуках опор, сміливець рухався до землі.

Драбина закінчувалася за чотири метри над землею, і чоловік спустився вниз за допомогою гака, яким скористався, щоб піднятися. Він став на курну землю й роззирнувся.

— Леме, — почув він чийсь шепіт. — Сюди.

Товариші Лемюеля Голуба ховалися в зруйнованій будівлі на засипаному щебенем пустирі поруч із Оранжереєю. З-за порога в порожньому дверному отворі до нього махав Айзек.

Лемюель швидко пройшов по ріденьких кущиках, ступаючи на порослі травою цеглини й бетон. Він повернувся спиною до сутінкового світла й прослизнув в обгорілу руїну.

У темряві сиділи Айзек, Дерхан, Яґарек та троє найманців. Перед ними лежала купа уламків різних пристроїв — парові труби, з’єднувальні дроти, затискачі від штативів для реторт, круглі, мов камінчики, лінзи. Лемюель знав, що варто їм лише вирушити, і з цього безладу постануть п’ять конструктів.

— Ну що? — спитав Айзек.

Лемюель повільно кивнув.

— У мене була правильна інформація, — тихо сказав він. — Біля верхівки купола є велика тріщина, на північно-східному боці. З того місця, де я добрався, розмір було визначити важко, але думаю принаймні... два метри на метр з гаком. Я з усіх сил роздивився, що там, і це було єдине місце, де всередину або назовні міг би потрапити хтось завбільшки, як людина. Ви подивилися, що там в основі?

Дерхан кивнула.

— Нічого, — сказала вона. — Тобто там багацько маленьких тріщин, а де-не-де навіть нема цілих шматів скла, особливо на трохи більшій висоті, але нема й дір, через які можна було б пробратися всередину. Там нагорі, мабуть, єдиний шлях.

Айзек і Лемюель кивнули.

— Тож ось як вони потрапляють усередину й назовні, — тихо додав Айзек. — Здається мені, що найкращий спосіб їх вистежити — пройти їхніми слідами. Хай як не хочеться це казати, але, думаю, нам треба туди залізти. Що там всередині?

— Погано видно, сказав Лемюель, знизуючи плечима. — Скло товсте, старе й до фіга брудне. По-моєму, його миють раз на три роки, а може, й на чотири. Є можливість роздивитися загальні обриси будинків, вулиць і всякого такого, але не більше. Щоб визначити, що всередині, треба це побачити.

— Ми ж не можемо всі туди податися, — мовила Дерхан. — Нас помітять. Треба було попросити Лемюеля, хто ж, як не він, з цим упорається.

— А я однаково не пішов би, — з притиском відповів Лемюель. — Я не в захваті від такої висоти, і точно вже не збираюся висіти вниз головою над тридцятьма тисячами розлючених кактів...

— Ну а що нам тоді робити? — роздратувалася Дерхан. — Ми б могли почекати до ночі, але саме тоді вилазять ці довбані нетлі. Нам доведеться підніматися по одному. Тобто якщо це буде безпечно. Треба, щоб хтось пішов першим...

— Я піду, — сказав Яґарек.

Запала тиша. Айзек і Дерхан витріщились на ґаруду.

— Прекрасно! — насмішкувато сказав Лемюель, двічі плеснувши в долоні. — Розібралися. Тож ти можеш піднятися, а тоді, е-е... можеш роздивитися, що там і як, відправити нам повідомлення...

Айзек і Дерхан не зважали на Лемюеля. Вони усе ще витріщались на Яґарека.

— Логічно, що піти мушу я, — сказав Яґарек. — Висота — моя стихія, — його голос трохи зірвався, наче від несподіваного почуття. — Висота — мій дім, і я мисливець. Я можу подивитися на ландшафт усередині й зрозуміти, де ховаються нетлі. Я можу здогадатися, що відбувається під склом.

Яґарек пішов по слідах Лемюеля по каркасу Оранжереї.

Він зняв із ніг смердючі пов’язки, і його кігті випросталися в радісному рефлексі. Він здерся на перший щабель голого металу за допомогою Лемюелевої мотузки, а тоді почав підніматися по драбині значно швидше і впевненіше, ніж це робив Голуб.

Час від часу він спинявся і стояв, похитуючись на теплому вітрі, а його пташині лапи міцно, надійно стискали металеві перекладини. Ґаруда відхилявся, аж іншим ставало страшно за нього, і вдивлявся в туманне повітря, витягував руки, відчував, як вітер наповнює його розпростерте тіло, мов вітрило.

Яґарек удавав, що летить.

З його тонкого ременя звисали невеликий кинджал і батіг, що їх украв напередодні. Батіг був незугарний і близько не такий надійний, як той, котрим Яґарек вимахував колись у спекотному пустельному повітрі, вражаючи й ув’язнюючи жертву, проте це все ж була зброя, звична для його руки.

Ґаруда рухався швидко й упевнено. Дирижаблі, котрі міг розгледіти, всі були далеко. Він залишався непоміченим.

З верхівки Оранжереї все місто здавалось йому даром — воно лежало просто перед очима, тільки й чекаючи, щоб хтось ним заволодів. Куди б Яґарек не подивився, пальці, руки, кулаки й шипи архітектури безсоромно встромлювались у небо. Ребра, що завжди тягнулися вгору, неначе закам’янілі щупальця; Штир, який проривав серце міста, мов рожен; складний механічний вир Парламенту, його похмурі вогні; Яґарек роздивлявся їх холодним, стратегічним поглядом. Він підвів очі й поглянув на схід — туди, де була натягнута підвісна дорога між вежею Летокраю та Штирем.

Коли ґаруда дістався краю велетенської скляної кулі на верхівці, то відразу ж знайшов проріз у склі. Він аж трохи здивувався, що його очі — очі хижого птаха — все ще слугували так само надійно, як і раніше.

Під ним, десь на півметра нижче від злегка закрученої драбини, було скло самого купола — сухе й укрите послідом птахів і вірмів. Він спробував подивитися крізь нього, однак не побачив нічого, окрім розмитих силуетів дахів і вулиць.

Яґарек попрямував по самому склу.

Він рухався сторожко, довіряючи відчуттям своїх кігтів, постукуючи по склу, щоб випробувати міцність, пересуваючись якомога швидше до металевого каркаса, за який міг учепитися. Ґаруда раптом усвідомив, наскільки він уже звик лазити на висоту впродовж тих численних нічних тижнів, коли здирався на дах Айзекової робітні, у покинуті вежі, шукаючи скелі серед міста. Яґарек підіймався легко й безстрашно. Схоже, він став більше подібним на мавпу, а не на птаха.

Ґаруда нервово подріботів по брудних шибках, аж поки дійшов до останніх балок, що відділяли його від пробоїни в склі. А коли він подолав цей останній бар’єр, отвір опинився просто перед ним.

Нахилившись, Яґарек відчув, як з підсвічених глибин Оранжереї