Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль
У мене відчуття, ніби я ступаю цими вулицями востаннє.
Може, я скоро помру?
Є два виходи.
Я допоможу Ґрімнебулінові, й ми переможемо цих нетель, цих страховинних нічних тварюк, що присмоктуються до чужих душ, а потім він зробить із мене батарею. Він нагородить мене, зарядить мене, мов флогістонну клітину, і я полечу. Поки я думаю про це, я піднімаюся все вище й вище по драбині міста, щоб згори подивитися на його дешеву позолоту й нічну суєту. Я відчуваю, як мляві мускули обрубків крил намагаються змахнути, полетіти, — жалюгідний рудиментарний порух. Я не піднімуся на потоках повітря, не загрібатиму їх униз пір’ям, однак мій розум стане гнучким, мов крило, і я шугатиму в небі на потічках сил, по каналах потужного тавматургічного току, тої єднальної й вибухової енергії, що її Ґрімнебулін зове кризою.
Я стану дивовижею.
Або ж нічого не вийде, і я загину. Впаду, настромившись на безжальний метал, або ж мої мрії і сни висмокче й перетравить якесь ледь вилуплене дияволя.
Чи відчую я це? Чи житиму далі в їхньому молоці? Чи знатиму, що мене випито?
Сонце наповзає на небосхил. Я втомлююся.
Я знаю, що мав би лишитися. Якщо хочу стати чимось справжнім, чимось більшим від тупої безмовної тіні, якою досі був, я маю залишитися, брати участь, планувати, готуватися, згідливо кивати на їхні пропозиції, висловлювати свої. Я є, я був мисливцем. Я можу вистежити почвар, цих страховинних тварюк.
Але не зміг. Я хотів попросити вибачення, сказати Ґрімнебулінові — навіть Сумолок — що я з ними, я з їхньої банди. Команди. Ватаги. Компанії мисливців на нетель. Та слова ці пусто дзвеніли в моїй голові.
Я шукатиму і знайду себе, й лиш потім зрозумію, чи зможу сказати їм це. А як ні, то що скажу натомість?
Я озброюся сам. Знайду ніж, знайду батіг, подібний до того, що був у мене колись. Навіть якщо зрозумію, що я не один з них, все одно не дам їм загинути намарне. Наші життя дорого обійдуться спраглим тварюкам.
Я чую сумну музику. Якусь мить тягнеться моторошна тиша, коли потяги й баржі сунуть повз мене і моє гніздо, гуркіт моторів стихає вдалині, й настає світанок.
Біля ріки з якогось горища лунає скрипка. Нав’язливий мотив, тремтливе голосіння півтонів і контрапунктів над переривистим ритмом. Як несхоже на місцеві благозвучні мелодії.
Я впізнаю цей звук. Чув його раніше. На судні, що везло мене по Пісному морю, а доти — в Шанкелі.
Вочевидь, мені ніде не сховатися від південного минулого.
Це світанковий перегук рибалок у Ближньому Перріку й на Островах Мандрагори. Мій невидимий акомпаніатор вітає прихід сонця.
Нечисленних новокробузонських перрікійців частіше можна зустріти у Відлунній Трясовині, але ось же вона, п’ятьма кілометрами вище по течії від згину ріки, будить великого Денного рибалку своєю майстерною грою.
Вона грає для мене ще кілька митей, доки ранковий гамір не заглушить звуки скрипки, і я лишаюся сам. Учепившись за перила мосту, чую гул клаксонів і свист потягів.
Скрипка десь іздалеку, та я вже не чую її голосу. Вуха заповнюють звуки Нового Кробузона. Я піду за ними, зустріну їх приязно. Нехай вони оточать мене. Я пірнаю в спекотне міське життя. Ген попід склепіннями й по бруку, крізь кістяний ліс Ребер, до цегляних нір Лихокраю й Псячої Твані, крізь рокотання фабрик Великого Кільця. Як Лемюель у пошуках зв’язків, я знов пройду всюди, де ступав раніше. І десь серед гострих шпилів і тісних забудов я надіюся побачити іммігрантів, біженців, вигнанців. Тих, хто щодень змінює Новий Кробузон, цей розплідник гібридних культур, це місто-дворнягу.
Я почую голос перрікійської скрипки, чи погребального голосіння Ґнурр Кету, чи четського кам’яного решета. Або запахне козячою кашею, що їдять в Неовадані, чи трапляться двері, розмальовані символами якогось капітана-ракліста в Кобсі... Далеко-далеко від дому. Бездомні. Вдома.
Довкола мене обступає, просочується крізь шкіру Новий Кробузон.
Я повернуся в Сірий Меандр, а мої товариші чекатимуть на мене, і ми звільнимо це сплюндроване місто. Невидима й невдячна робота.
Частина VI
Оранжерея
Розділ сорок другий
Вулиці Річкокірки плавними поворотами вели до Оранжереї. Будинки були старі й високі, з гнилими дерев’яними каркасами й стінами з вологою штукатуркою. З кожним дощем вони змокали й вкривалися пухирями, а з крутих дахів водоспадами злітала черепиця, що вже не могла триматись на наскрізь проіржавілих цвяхах. Здавалося, через спеку вся Річкокірка поступово пітніє.
Південна частина Річкокірки не відрізнялась від сусіднього Летокраю. Це був дешевий район, рівень злочинності — не надто високий. Людей було багато, але народ переважно приязний і досить розмаїтий — більшість становили люди, але можна було знайти і маленькі групи водяників, що жили біля спокійного каналу, кількох самотніх кактів-вигнанців і навіть вулик хепрі на дві вулиці — рідкісне традиційне поселення за межами Кінкена й Гирла. Південну Річкокірку також населяли нечисленні представники більш екзотичних рас. На проспекті Бекмана був магазин, що тримала родина хотчі, які навмисне притуплювали собі шипи, аби не відлякувати сусідів. Був там і бездомний лорґіс, який перевалювався по вулиці на своїх трьох ногах з тілом-бочкою, повним пійла.
Але північна Річкокірка була зовсім інакша. Тихіша, похмуріша. Це була резервація кактоїдів.
Якою б великою не була Оранжерея, вона ніяк не могла би вмістити всіх кактів у місті — навіть тих, які дотримувалися звичаїв. Принаймні дві третини новокробузонських кактоїдів жили за межами її захисного ковпака. Вони населяли нетрища Річкокірки, а ще кілька кварталів були, наприклад, у Сиріаку й Нейтральній Зелені. Проте центр їхнього міста був у Річкокірці, де їх мешкало стільки ж, скільки й місцевих людей. Вони мали найнижчий соціальний статус серед кактів — в Оранжерею заходили на закупи й молитву, але жити їм доводилось у неправовірному місті.
Деякі повставали. Розгнівані молоді какти присягалися, що ніколи не зайдуть в Оранжерею, яка їх зрадила. Вони з сарказмом називали її колишньою,
