Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Той мовчки кивнув. Еліза втрималася від зауваження стосовно протизаконності такої навички.

— Ви поведете «Честь Бейна», ваші колеги — «Аванк». Вартових попередили. Будьте уважні, в небі можуть бути й інші літальні апарати. Ми подумали, ви могли б почати сьогодні після обіду. До настання ночі цей хижак не активний, але вам, певно, хотілося б освоїтися з керуванням.

Капітан не відповів. Довкола нього члени екіпажу перевіряли оснащення, регулювали нахил дзеркал на шоломах. Чоловіки виконували все швидко й беземоційно. Вони здавалися спокійнішими, ніж вартові офіцери, яких Стем-Фульхер залишила внизу, в тренувальній залі, де вони вчилися цілитися, дивлячись у дзеркала, й стріляти через плече. Усе-таки люди Пістрявого познайомилися з нетлями раніше.

Вона також помітила, що кілька бандитів так само, як і один з її офіцерів, носили вогнемети — цупкі наплічники з нафтою під тиском, яка потім вистрілювала із сопла, спалахуючи на виході. І в тих, і в інших були оновлені моделі, гарячий струмінь із наплічника бив прямо назад.

Стем-Фульхер крадькома глянула на декількох дивовижних екземплярів серед команди Пістрявого. Важко було сказати, скільки органічного матеріалу ховалося під металевими кожухами Пороблених. Складалося враження повної заміни, пороблені тіла з точністю відтворювали людську мускулатуру.

Спершу здавалося, що від людини в них не залишилося майже нічого. Голови Пороблених були відлиті зі сталі. На штампованих металевих лицях — невблаганність. Під важкими бровами — безвиразні очі з каміння чи матового скла. Тонкі носи, міцно стулені губи й гострі вилиці вилискують, мов гладенький п’ютер. Ці обличчя явно створювалися для естетичного ефекту.

Стем-Фульхер збагнула, що це скоріше Пороблені, аніж дивовижні конструкти, коли глянула одному на потилицю. За прекрасною металевою маскою ховалося менш ідеальне людське обличчя.

Цю єдину органічну рису залишили. По краях незворушних металевих личин виростали, немов чуприна, дзеркала, прикріплені прямо перед справжніми, людськими очима Поробленого.

Голова була повернута на сто вісімдесят градусів, так що руки-пістолі та ноги й груди дивилися в один бік, людське лице — в інший. Пороблені ходили грудьми вперед, як і їхні непокалічені товариші. Вони крокували по коридорах, заходили у ліфт вельми переконливою людською ходою. Стем-Фульхер спеціально відстала від них на декілька кроків і спостерігала, як їхні людські очі зосереджено бігають туди-сюди, як стискаються губи у строгу риску, поки вони сканують коридор через дзеркала.

Вона бачила й інших, пороблених з тією самою метою, але простіше, економніше. Їхні голови приєднувалися до спини покрученою шиєю, на яку було невимовно боляче дивитися. Вони теж постійно гляділи у свої дзеркальні шоломи. Покороблені тіла рухалися бездоганно чітко, натреновані руки ідеально володіли зброєю. Було щось злегка відразливе в їхніх розслаблених, органічних жестах порівняно з важкими автоматизованими рухами їхніх ретельніше пороблених колег.

Стем-Фульхер збагнула, що бачить перед собою результат місяців тривалих тренувань. Ці люди жили, не знімаючи дзеркал. З такими покрученими тілами це була життєва необхідність. Ці загони, певно, були спеціально створені для роботи з глитай-нетлями. Масштаб операції, задуманої Пістрявим, складно було осягнути. Тому й не дивно, що вартові порівняно з ними виглядали все ж дилетантами.

«Гадаю, ми правильно зробили, залучивши їх до роботи», — подумала вона.

У заграві над Новим Кробузоном згустилася спека. Світло було в’язке і жовте, як кукурудзяна олія.

У цьому сонячному жиру плавали аеростати, ліниво й нібито навмання розтинаючи небо над міським ландшафтом.

Айзек і Дерхан стояли на вулиці за обнесеним дротом звалищем. Дерхан принесла сумку, Айзек — дві. За дня вони почували себе вразливими. Незвиклі вже до денного світла, вони забули, як у ньому жити.

Пара кралася якомога непомітніше, не звертаючи уваги на поодиноких перехожих.

— Якої мами Яґарек узяв і пішов? — бубонів Айзек.

Дерхан стенула плечима.

— Ні з того ні з сього він чомусь стривожився, — була відповідь.

Вона подумала хвильку і повільно додала:

— Розумію, зараз не той час, але мені це здається навіть дещо... зворушливим. Він майже завжди як така собі мовчазна присутність. Звісно, ти розмовляєш з ним наодинці і, певне, знаєш, який Яґарек насправді. Та здебільшого це просто тінь ґаруди.

 Вона затнулася і різко себе виправила.

— Ні, навіть не ґаруди. Ось у чому річ. Він радше тінь людини, пуста шкаралуща. Але зараз... здається, ніби вона чимось заповнюється. Я відчуваю, що він насправді хоче робити те чи інше і не хоче робити щось інше.

Айзек повільно кивнув.

— Я розумію, про що ти, — відповів. — Він справді змінюється. Я сказав йому не йти, а він як оглух. Він стає все більш... норовливий чи що. Не знаю, чи це добре.

Дерхан глянула на нього зацікавлено.

— Ти, певне, увесь час думаєш про Лін.

Айзек відвів погляд і якусь хвилину мовчав. Потім різко кивнув.

— Завжди.

Страшний біль і сум спотворили його риси.

— Завжди. Я не... Не встиг оплакати. Не було коли.

Попереду дорога повертала й розгалужувалася на сніп маленьких провулочків. З одного раптом почулося металеве брязкання. Айзек та Дерхан заклякли й позадкували до загорожі.

Почувся шепіт, і з-за рогу вигулькнула голова Лемюеля.

Побачивши Айзека з Дерхан, самовдоволено посміхнувся й поманив до себе. Вони знайшли діру в дротяній сітці та, пересвідчившись, що ніхто не дивиться, кривульками заповзли на звалище.

Вони поспішили зайти за якийсь насип, звідки їх точно не буде видно. За дві хвилини вистрибом примчав Лемюель.

— Усім вечір добрий, — блиснув посмішкою.

— Як ти сюди дібрався? — спитав Айзек.

— Каналізація. Аби зайвий раз таблом не світити. А з моєю компанією то й не страшно. — Посмішка раптом зникла. — А де Яґарек?

— Він наполягав, що мусить декуди піти. Ми просили залишитись, але той затявся. Сказав, прийде сюди завтра о шостій.

Лемюель вилаявся.

— Нащо відпустили? А як піймають?

— Чорт, Леме, а що, ради Джаббера, я мав робити? — прошипів Айзек. — Я ж не буду викручувати йому руки. Може, це якась релігійна байда, якась цимекська містична бісівщина. Може, він дума, що скоро помре, тож пішов попрощатися з довбаними предками. Я сказав не йти, він відповів, що все одно піде. Все.

— Ясно, дурня якась, — роздратовано промурмотів Лемюель й повернувся спиною. До них наближалася невелика група. — Це — наші найманці. Я плачу їм, Айзеку, тому ти мені винен.

Їх стояло троє. У постатях відразу й безпомилково впізнавалися ті самі авантюристи, волоцюги, що сходили весь Раґамоль, Цимек і Феллід, та й, певне, увесь Бас-Лаґ.