Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

— Там двоє, — сказав аватар. — Їх сюди привів передсмертний клич їхнього брата.

— Блядь! — налякано вилаявся Айзек. — І що нам робити?

— Вони не наблизяться, — сказав чоловік. — Вони швидші й сильніші та не такі довірливі, як їхній недолугий брат. Вони розуміють, що тут щось не так. Вони відчувають на смак лише вас трьох, однак до них долинають фізичні вібрації всіх моїх тіл. Розбіжність їх нервує. Вони не наблизяться.

Айзек, Дерхан і Яґарек поволі розслабились.

Вони подивились одне на одного, на сухорлявого аватара. За ними в передсмертній агонії голосила глитай-нетля. На неї ніхто не зважав.

— То що ж нам робити? — запитала Дерхан.

За кілька хвилин мерехтливі, моторошні тіні над головою зникли. З крихітного глухого закапелка міста, оточеного привидами промисловості, на кілька годин, здавалося, спала пелена нічних жахіть.

Хай які втомлені були Айзек і Дерхан, і навіть Яґарек, їх надихнула перемога Ради Конструктів. Айзек наблизився до вмираючої нетлі, оглянув її зболену голову, розмиті, нелогічні риси. Дерхан хотіла її спалити, повністю знищити, проте аватар не дозволив. Він хотів зберегти голову істоти, дослідити її на дозвіллі, вивчити, що відбувається в мозку глитай-нетлі.

Істота з усіх сил чіплялася за життя, аж поки в другій ночі вона видихнула востаннє з довгим стогоном і цівкою смердючої кислої слини. Із неї, хвилею прокотившись по звалищу, з трепетом вийшли всі накопичені страждання, в той час як емпатичні ганглії нетлі скорочувались, умираючи.

На звалищі запала дивовижна тиша.

Аватар по-товариськи сів поруч з двома людьми й ґарудою. Вони почали говорити. Намагалися розробляти плани. Навіть Яґарек говорив із тихим запалом. Він був мисливцем. Знав, як ставити пастки.

— Ми не можемо нічого зробити, поки не зрозуміємо, де ті довбані створіння, — сказав Айзек. — Або ми їх вполюємо, або нам доведеться просто сидіти й удавати з себе наживку, сподіваючись, що ті падлюки з мільйонів душ, що живуть у місті, прийдуть саме по нас.

Дерхан і Яґарек погодились.

— Я знаю, де вони, — сказав аватар.

Інші спантеличено на нього витріщились.

— Я знаю, де вони ховаються, — продовжив він. — Знаю, де вони гніздяться.

— Звідки? — прошипів Айзек. — Де?

У захопленому пориві він схопив аватара за руку, проте, торкнувшись його, відсмикнув свою від несподіванки. Він був надто близько до обличчя аватара, і щось у його жахливому образі пройняло Айзека. Він бачив обід розпиляного черепа відразу під поморщеною блідою шкірою чоловіка, поцяткованою засохлою кров’ю. Він бачив огидний кабель, під’єднаний до складки внизу порожнини в черепі чоловіка, там, де в нього вирвали мозок.

Шкіра аватара була суха, мертвотна й холодна, як на бойні у підвішеної на гак туші.

Очі дивилися на нього з виразом незмінної зосередженості й ледь прихованої тривоги.

— Всі мої «я» відстежили напади. Я проаналізував дати й місця. Я знайшов кореляції, систематизував їх. Я врахував дані з камер спостереження й обчислювальних машин, у яких краду інформацію, непоясненні постаті в нічному небі, тіні, котрі не схожі на жодну расу, що проживає в місті.

Це складні закономірності. Я їх упорядкував, відкинувши одні можливості й застосувавши високоточні математичні програми до інших. З урахуванням невідомих змінних, стовідсоткова впевненість неможлива. Однак, відповідно до наявних даних, шанс на те, що я правильно визначив локацію гнізда, — сімдесят вісім відсотків. Нетлі живуть в Оранжереї, над кактоїдами, в Рікокірці.

— Чорт забирай, — вилаявся Айзек через якийсь час. — То вони тварини чи вони мислячі? В будь-якому разі, неймовірно. Вони вибрали найкраще місце, яке можу собі уявити.

— Чому? — раптом запитав Яґарек.

— Новокробузонські кактоїди — не такі, як у Цимеку, Яґу, — сказав Айзек. — Або, мабуть, вони саме такі, і в цьому й полягає проблема. Не сумніваюсь, що вони тобі траплялись у Шанкелі. Ти знаєш, які вони. Наші місцеві какти — з тих самих пустельних кактоїдів, що помандрували на північ. Я не знаю нічого про інших — гірських кактоїдів, тих, що живуть на сході, у степах. Але знаю, який стиль життя популярний на півдні, і цей стиль не найкраще вписується в місцеві звичаї.

Він спинився, зітхнув і потер голову. Він був знесилений, а голова все ще боліла. Він мусив зосереджуватись, аби думати, попри яскраві спогади про Лін, що приходили, варто було лише заплющити очі. Айзек зглитнув і продовжив:

— Усі ті круті мужицькі штучки, що задають тон у Шанкелі, тут виглядають трохи неоднозначно. Я взагалі думаю, що тому вони й збудували Оранжерею, аби організувати гидкий клаптик Цимека в Новому Кробузоні. Для них у законі зробили особливий виняток, коли звели Оранжерею — хто й знає, на які домовленості їм довелося піти. Формально, це незалежна країна. Туди ніхто не може потрапити без дозволу, навіть варта. Там діють їхні власні закони, їхнє власне все.

Зрозуміло, що це — маячня. Очевидно ж, що без Нового Кробузона Оранжерея і сраної копійки не варта. Какти кожен день валом марширують на роботу, похмурі такі кенти, а зароблене відносять назад у Рікокірку. Оранжерея належить Новому Кробузону. І я нітрохи не сумніваюся, що варта може зайти куди завгодно, якщо їй так захочеться. Але Парламент і губернатори підтримують цей фарс. Не можна просто так взяти і зайти в Оранжерею, Яґу, а якщо зайдеш... трясця, то я й не знаю, що б сталося.

Ну, тобто ходять чутки. Звісно, є люди, які там були. І є історії про те, що вартові бачили крізь скляний ковпак, коли пролітали над ним у своїх дирижаблях. Але більшість людей, і я в тому числі, насправді уявлення не мають, що там відбувається і як туди потрапити.

— Але ми могли б туди потрапити, — сказала Дерхан. — Можливо, Голуб приповзе назад, бо схоче більше золота. Правда ж? Якщо він повернеться, не сумніваюся, що він міг би провести нас в Оранжерею. Не можна ж стверджувати, що в Оранжереї немає злочинності, я в це просто не вірю, — вона говорила із запалом. Очі виблискували. — Радо, — сказала вона, повернувшись до оголеного чоловіка, — чи є якась... твоя особа... в Оранжереї?

Аватар похитав головою.

— Кактоїди рідко використовують конструктів. Ніхто з моїх «я» не був усередині. Тому я й не