Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Айзек корчився, кричав, однак, знерухомлений могутніми лаписьками, не зміг вирватися. Небавом шолом туго застебнули, смикнувши волосся й дряпнувши шкіру на голові.

— Я — машина, — вимовив голий чоловік, підтанцьовуючи німими кінцівками від каміння до брухту, звідти — до завалів битого скла. — Усе, що тут накидане, — це моє тіло. Я лагоджу його набагато швидше, ніж на ваших тілах заживають рани чи зростаються зламані кості. Тут усе залишають гнити. Чого тут нема, скоро принесуть, або я сам зроблю. Прилад на твоїй голові подібний до тих, що використовуються різноманітними комунікаторами, провидцями й психонавтами. Це перетворювач. Він може передавати, перенаправляти й накопичувати психічну течу. Наразі він налаштований на підсилення й випромінення.

Я його відрегулював. Він набагато потужніший від тих, якими користуються в місті. Пам’ятаєш, Ткач попередив, що нетля, яку ти викохав, тепер полює на тебе? Так-от, це скалічена особина, хирлявий вигнанець. Без допомоги він тебе не знайде.

Чоловік глянув на Айзека. Десь на віддалі викрикувала щось Дерхан, та Айзек не слухав, не міг відвести погляду від каламутних очей аватара.

— Побачиш, що можна зробити, — продовжив чоловік. — Ми допоможемо.

Айзек не чув свого знавіснілого рику. Конструкт потягнувся вперед і ввімкнув двигунець. Шолом завібрував та загудів так сильно й гучно, що в Айзека заболіли вуха.

У нічному небі пульсували ментальні хвилі Айзека. Вони пройшли крізь густий серпанок поганих снів, що забили пори міста, й потекли далі, в атмосферу.

З Айзекового носа пустилася кров. Страшенно боліла голова.

У трьохстах метрах над Ладмідом ширяли рукохапи. Лівиці сторожко намацували психічний слід глитай-нетель.

Блискавична атака, поки не підозрюють про нас, — пропонував один.

Обережність, — наполягав інший, — вистежити й слідувати далі, знайти гніздо.

Вони сперечалися швидко й безгучно. Квінтумвірат правиць непорушно висів у повітрі, у кожного за спиною — шляхетна лівиця. Правиці шанобливо мовчали, поки лівиці обговорювали тактику.

Не поспішати, — погодилися вони. Кожна лівиця і правиця, окрім пса, підняла руку свого носія й наготувала кременівку. Фантастичний загін повільно розтинав повітря, прочісуючи психосферу в пошуках крапель свідомості нетель.

Вони закрученою спіраллю рухалися над містом по сліду розплесканого сонного осаду, описали дугу над Слинним Вогнищем та полетіли далі до Шеку й на південь Смоли, в Рікокірку.

Повертаючи на захід, вони відчули подуви чужої психіки з Сірого Меандру. На мить рукохапи розгубилися. Вони зависли в повітрі, щоб перевірити неясні брижі в атмосфері, але згодом стало ясно, що вони належали людині.

Якийсь тавматург, — припустив один.

Не наш клопіт, — дружно відповіли товариші.

Лівиці веліли своїм правицям-носіям продовжити повітряне стеження. Крихітні фігурки танцювали в повітрі, немов пилини, огинаючи підвісні колії вартових. Лівиці стривожено крутили головами, скануючи порожнє небо.

Раптом повітря набухло від потоку чужих виділень. Поверхневий натяг психосфери бринів від тиску, крізь його пори сочилося огидне відчуття неземного голоду. Психічну площину вкрило товстим шаром в’язких випарів незбагненних умів.

Лівиці розгублено зависли, жадібно ковтаючи повітря. Така страшна сила, міць, швидкість. Вони засмикалися на спинах своїх партнерів. Відкритий із правицями зв’язок раптово наповнився психічним шумовинням. Кожна правиця відчула потік жаху від затопленої емоціями свідомості лівиць.

Політ п’яти пар утратив чіткий порядок. Зламавши стрій, вони безладно металися по небу.

Воно наближається, — закричав один. У відповідь прийшов сумбур наляканих, розгублених повідомлень.

Правиці намагалися вирівнятися й упорядкувати політ.

Одночасно змахнувши крильми, п’ять темних страховинних силуетів зірвалися зі свого сховку в хитросплетінні дахів Рікокірки. Хльоскання гігантських крил лунало в декількох вимірах і дібралося до теплого повітря, де виписували зиґзаґи розгублені пари рукохапів.

Пес-лівиця мигцем помітив, як унизу борознять повітря величезні крислаті крила. Він не стримав нажаханого вереску в ментальному зв’язку і відчув, як під ним смикнувся Рятуй-правиця. Лівиця силкувалася опанувати себе.

Лівиці, всі сюди, — крикнула вона й наказала правиці піднятися вгору.

Правиці, ковзнувши повітрям, збилися в купу. Вони брали силу одне в одного, підпорядковуючи її суворій дисципліні. І ось вони вже вишикувалися в струнку лінію, п’ять незрячих правиць лицем униз, губи — готові випльовувати вогонь. Лівиці гарячково вглядалися в небо через дзеркальні шоломи. На їхніх обличчях блимало неясне світло зірок. У дзеркалах відбивалися темні обриси міста, похиле скупчення шиферних покрівель, провулків і скляного купола.

Загін спостерігав, як до нього на карколомній швидкості несуться глитай-нетлі.

Як почули нас? — нервово спитала лівиця. Рукохапи як могли блокували своє психічне випромінювання. Вони не очікували засідки. Як же так сталося, що в них перехопили ініціативу?

Та коли глитай-нетлі наблизилися, лівиці зрозуміли, що їх не розкрили.

Найбільша нетля, що летіла пепереду клину, намагалася скинути зі себе якусь мерехтливу перешкоду. Вони побачили, що страховинна зброя нетлі, її колючкуваті щупальці й зазубрені кістяні кінцівки, зі свистом, нестямно розтинали повітря. Клацали й скреготіли жахливі зуби.

Це було схоже на бій з невидимим ворогом, котрий виринав на поверхню звичайного простору, потім знову назад, ефемерний, як дим, він гуснув, а потім щезав, мов тінь. Крізь тісно зіткані реальності витанцьовував жаский павук, шмагаючи глитай-нетель безжальними хітиновими ланцетами.

Ткач! — захлинувся в ефірі один із лівих, а потім всі наказали своїм правицям поволі відступати від повітряного бою.

Інші нетлі метушилися навколо родича й намагалися допомогти. Вони діяли по черзі згідно з якимсь незбагненним кодексом. Як тільки показувався Ткач, вони нападали, шматуючи його панцир та випускаючи патьоки сукровиці, перш ніж той щезав у іншому вимірі. Попри рани, Ткач уміло зсікав клапті ніжної плоті ворога, звідки лилася темна соляниста кров.

Нетля й павук атакували одне одного у вихорі різких, безжальних рухів, низка нападів і парирування, зашвидких для звичайного ока.

Злетівши вгору, нетлі зірвали з міста сонне запинало. Вони сягли тої висоти, звідки ментальні хвилі збивали з пантелику рукохапів.

Було ясно, що нетлі теж їх відчули. Тугий стрій розпався в миттєвому замішанні. Найменша з нетель, з покаліченим тілом і слабкими короткими крильми, відділилася від решти й висолопила страховинного язика.

Дражливо посмикуючись, він вернувся назад у повну слини пащеку.

Найменша нетля безладно закружляла, описуючи кола навколо Ткача і його здобичі. Повагавшись мить, вона різко пірнула вниз і полетіла далі, на схід, до Сірого Меандру.

Дезертирство меншого брата збентежило нетель. Вони розділилися в повітрі, крутячи головами, й нестямно мигтіли довгими антенками.

Зачаровані лівиці