Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Вираз жахливого зосередження на обличчі каліки не змінився, навіть коли він по-батьківськи розвів руки.

— Вітаю усіх, — сказав він тим самим тремтливим голосом, — на Раді Конструктів.

Тіло Монтджона Рятуя летіло, стрімко розтинаючи повітря. Безіменний рукохап-правиця, котрий у ньому паразитував і вже через стільки років уважав себе Монтджоном Рятуєм, подолав свій страх польоту наосліп. Він летів, вертикально тримаючи тіло, склавши руки чітко в позицію. В одній руці тримав пістолет. Дивлячись на Рятуя, можна було б подумати, що той стояв і на щось чекав, поки навколо нього нестримно летіло нічне небо.

Присутність рукохапа-лівиці в образі собаки позаду нього відкрила двері між їхньою свідомістю. Вони постійно обмінювались інформацією.

Лети наліво, низько, швидше, вище, і тепер направо, швидше, швидше, пригнись, дрейфуй, зависни, — говорила лівиця і гладила внутрішній бік свідомості правиці, щоб її заспокоїти. Політ наосліп був цілком новим і лякав їх, але напередодні вони практикувались у передгір’ї, куди прибули вартовим дирижаблем, уникаючи цікавих поглядів сторонніх. Лівиця швидко навчилася змінювати ліве на праве й говорити все без винятку.

Рятуй-рукохап був агресивно слухняним. Він був правицею — представником касти солдатів. Завдяки носію, на якому паразитував, він отримав величезну потужність — здатність літати й плювати вогнем, неймовірну фізичну силу. Але попри всю владу, яку конкретно ця правиця мала, будучи представником рукохапів у бюрократії Жирного Сонця, вона була нижчою за аристократичну касту провидців, лівиць. Якби все було інакше, це призвело б до величезного психічного нападу. Лівиці могли карати, закривши асиміляційну залозу свавільної правиці, вбивши тіло, яке вона населяла, й позбавивши можливості оселитися в іншому. Як наслідок — караний суб’єкт залишався сліпою, відокремленою рукою без носія, через який міг функціонувати.

Правиця думала. Це було серйозне, ретельне мислення.

Було критично важливо, щоб Рятуй-рукохап виграв переговори з лівицями. Якби вони відмовилися брати участь у планах Радґаттера, самі лише правиці не могли б піти проти них: щось ухвалювати могли тільки лівиці. Але піти проти уряду означало б покінчити з рукохапами в місті. Попри їхню силу, вони існували з мовчазної згоди влади Нового Кробузона. Їх просто було замало порівняно з силами, які на їхнє знищення могла б кинути влада. Уряд терпів їх, поки вони надавали йому послуги. Рятуй-правиця був упевнений, що якби вони допустили непослух, урядовці негайно б оголосили, що містом блукають убивчі паразитичні рукохапи. Радґаттер міг би навіть прохопитися про розташування ферми носіїв. Спільноту рукохапів було би знищено.

Тож, летячи, Рятуй-правиця відчував радість.

І все ж цей дивний досвід не приносив йому задоволення. Це не вперше хтось ніс свою пару-лівицю у повітрі, хоча таким парним полюванням ще ніхто не займався; а от летіти наосліп було надзвичайно страшно.

Лівиця в образі собаки простягала свою свідомість, мов пальці, мов антени, що розповзалися в усіх напрямках на сотні метрів. Вона сканувала звуки у психосфері й тихо шепотіла до правиці, кажучи їй, куди летіти. Собака дивився у дзеркала на шоломі й спрямовував політ Монтджона.

Він також підтримував зв’язок з усіма іншими парами, що вийшли на полювання.

Хто-небудь хоч щось відчуває? — запитав він, й інші лівиці обачно відповіли, що ні, нічого. Вони шукали й далі.

Рятуй-рукохап відчував, як теплий вітер гойдає тіло його носія, мов дитину. Волосся метлялося то в один, то в інший бік.

Собака-рукохап посовався, намагаючись більш зручно прилаштувати тіло свого носія. Його несли над мінливою хвилею димарів, нічним краєвидом Ладміду. Рятуй-рукохап прямував до Мафатону й Хнуму. Лівиця на хвильку відвела свій собачий погляд від дзеркального шолома. Позаду весь простір неба займала бліда велич Ребер, на фоні яких підвісна залізниця здавалась іграшковою. Внизу розкинулися білокам’яні будівлі університету.

На межі своєї ментальної досяжності лівиця відчула особливе поколювання в спільній аурі міста. Вона знову зосередилась і втупилася в дзеркала.

Повільно, повільно, вперед і вгору, — сказала вона Рятую-рукохапу. — Тут щось є, тримайтеся біля мене, — повідомила вона усім іншим лівицям на полюванні. Вона відчула, як ті зависли й віддали наказ летіти повільніше, відчула, як інші пари зупинилися й чекали на інформацію.

Правиця полетіла до якогось тремтливого клаптика психоефіру. Через ментальний зв’язок Рятуй-рукохап відчував тривогу лівиці, тож з усіх сил зосередився, щоб не запанікувати. «Зброя, — подумав він, — ось хто я. Не думати!»

Правиця ковзала крізь шари повітря до більш розрідженої атмосфери. Вона відкрила рот свого носія та скрутила язик, готова виплюнути порцію вогню. Вона розкрила руки носія і наготувала пістолет.

Лівиця вивчала потривожений район. Там відчувався чужорідний голод, невгамовна ненаситність. Було ковзко від соків тисяч інших свідомостей, які насичували й забруднювали психосферу, як жир після смаження. Крізь небо сочився ледь уловний слід перетравлених душ і того незвичайного апетиту.

До мене, брати-рукохапи, воно тут, я знайшов, — прошепотіла лівиця на все місто. Від інших лівиць долинуло тремтіння спільного страху; п’ять епіцентрів перетиналися й утворювали особливі послідовності в психосфері. У Смоляній Заплаві, у Лихокраї, у Барракгемі й на Пустирі Кетч здійнявся вітерець, а постаті, що висіли в повітрі, як один попрямували через усе місто до Ладміду, неначе їх тягнули за ниточки.

Розділ тридцять дев’ятий

— Хай вас не лякає мій аватар, — прошипів безмозкий чоловік до Айзека та інших, водячи широко розплющеними каламутними очима. — Я не можу синтезувати голос, тому використав це браковане тіло, яке полоскалося в ріці, щоб комунікувати з теплокровними. Це, — чоловік указав на велетня-конструкта, що злився з оберемками сміття, — це я. А це, — він м’яко торкнувся своїх грудей, — мої руки і язик. Щоб тіло не збивали з пантелику суперечливі імпульси, я видалив мозочок і помістив туди свій вхідний пристрій.

Якимсь жахним порухом чоловічок потягнувся до голови й намацав кабель, встромлений між його очей, котрий тягнувся далі, аж до вкритого засхлою кров’ю хребта.

Айзек спиною відчував гігантські масштаби конструкта й ніяково засовався. Голий зомбі-чоловік зупинився за три метри від Айзекової компанії та помахав паралізованою рукою.

— Ласкаво просимо, — продовжив він тремтячим голосом. — Мені відомо про вашу роботу від вашого прибиральника. Він — один із нас. Я волів би побалакати з вами про глитай-нетель.

Договоривши, скалічений чоловік витріщився на Айзека.

Айзек глипнув на Лемюеля та Дерхан. Яґарек підсунувсь ближче. Айзек зиркнув угору й побачив, що люди на верхівці безперестанку молилися велетенському механічному скелетові. Серед них помітив