Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Правиці, коритеся без роздумів. Наші носії мають бути сліпі. Нізащо не можна дивитися на крила, ні за яких обставин. Із дзеркальними шоломами ми можемо бачити, але вогнедихати не вдасться. Тому лицем уперед, але не дивимося. Сьогодні ми підтримуємо своїх лівиць, як наші носії нас, тобто без роздумів, страху й сумніву. Зрозуміло?

Відповіддю слугувала мовчазна згода. Рятуй кивнув.

— Тоді всім пристебнутися.

Кожен лівиця вибрав необхідні ремінці й міцно пристебнувся до напарника-правиці. Кожен обвив себе ремінцями між ніг, довкола пояса й плечей, обплутав так само своїх товаришів-правиць і пристебнув себе до їхніх спин, обличчям назад. Зазираючи у дзеркала на шоломах, вони добре бачили позад себе, а ще могли заглядати за плече правицям, дивлячись у напрямку руху.

Рятуй почекав, доки невидимий рукохап-лівиця дуже незручно причепив йому на спину собаку. У того смішно роз’їхалися ноги, та паразит тварини не зважав на її біль. Пес покрутив головою, упевнився, що йому не заважають плечі Рятуя, й стримано гавкнув.

— Усі пам’ятають код Радґаттера на випадок надзвичайної ситуації? — викрикнув Рятуй. — Тоді на полювання.

Кожен рукохап-правиця заворушив прихованими органами, розташованими в основі їхніх яскравих гуманоїдних пальців. Коротке шелестіння — і п’ять пар незграбно зліплених тіл-хазяїв та паразитів шугнули ввись, а потім, розділившись, полетіли — хто до Пагорба Моґ, хто в Сиріак чи Летокрай, чи Шек. Їх поглинуло нечисте, поквацяне рябим світлом ліхтарів нічне небо. Сліпі несли нажаханих.

Розділ тридцять восьмий

Від хатинки біля залізниці й до звалища в Сірому Меандрі було недалеко. Айзек і Дерхан, Лемюель і Яґарек ніби навмання, тихцем пересувалися паралельною картою міста. Вони йшли провулками. Подорожні морщились, коли відчували, як мегаполіс укривають задушливі нічні жахи.

За чверть до восьмої вони були біля звалища номер два.

Звалища Сірого Меандру де-не-де вигулькували між закинутих залишків фабрик. Якісь ще працювали на половину або й чверть потужності, викидаючи огидні гази вдень і піддаючись всюдисущому розпаду вночі. Фабрики стали заручниками звалищ.

Звалище номер два було обнесене благеньким колючим дротом, наскрізь проіржавілим, поламаним і порваним. Воно ховалося глибоко в спіралі Сірого Меандру, оточене з трьох боків звивистою Смолою. Було завбільшки, як невеликий парк, хоча значно дикіше. Це був не урбаністичний ландшафт, створений не навмисне й не випадково, — це був сплав залишків сміття, які викинули, щоб вони гнили й утворювали довільні комбінації іржі, бруду, металу, відходів і запліснявілої тканини, дрібних, як щебінь, уламків дзеркала і порцеляни, дуг із потрощених коліс, розкиданої залишкової енергії напівзруйнованих двигунів і машин.

Четверо втікачів з легкістю прорвали собі діри в загородженні. Вони обережно пройшли по слідах, проритих сміттярами. Їхні візочки прокопали рівчаки у дрібному камінні, яке становило верхній шар ґрунту звалища. Демонструючи свою наполегливість, бур’яни виривалися з кожного крихітного клаптика органіки, яким би огидним він не був.

Неначе першовідкривачі в якомусь античному краї, вони прокладали собі шлях, крихітні на фоні скульптур із перегною та хаосу, котрі їх оточували. Здавалося, що втікачі рухаються дном химерного каньйону.

Пацюки та інші шкідники тихо попискували.

Айзек та супутники повільно пересувались у теплій ночі крізь смердюче повітря промислового звалища.

— Що ми шукаємо? — прошепотіла Дерхан.

— Не знаю, — сказав Айзек. — Той довбаний конструкт сказав, що ми розберемось. Мене вже затрахали ці загадки.

Якась пізня чайка скрикнула в повітрі. Вони здригнулись: небо несло небезпеку.

Ноги їх вели самі. Це було схоже на хвилю — повільний рух без жодного конкретного напрямку, який безжально тягнув подорожніх до певної точки. Вони виявили, що прямують до серця сміттєвого лабіринту.

Група завернула за ріг розбитого сміттєвого ландшафту, й виявилося, що стоять у порожнині. Це було схоже на галявину в лісі — відкритий простір метрів на дванадцять завширшки. По краях були зібрані величезні купи напівзруйнованої машинерії — залишки різноманітних двигунів, величезні уламки, схожі на розбиті друкарські верстати, й аж до крихітних, делікатних виробів точного машинобудування.

Четверо товаришів стояли в центрі простору. Вони з тривогою чекали.

Відразу за північно-західним боком гір сміття коливалися, наче болотні ящірки, величезні парові креши. Невидима для них річка густим потоком лилася позаду.

Якусь хвилину нічого не відбувалося.

— Котра година? — прошепотів Айзек.

— Майже одинадцята, — сказав Лемюель.

Вони знову роззирнулися, але не було жодного руху.

Над головою, в хмарах мандрував опуклий місяць. Це було єдине джерело світла на звалищі — бліде сяйво, в якому світ ставав безбарвним і пласким.

Айзек хотів було заговорити, але в одному з незліченних рівчаків, проритих у смітті, почувся звук. Він був виробничий — брязкіт, проривний свист, наче від велетенської комахи. Всі четверо зосереджено і з тривожним передчуттям перевели свої погляди в той бік.

На вільний простір викотився великий конструкт. Це була модель, призначена для важкої фізичної роботи. Він протупотів повз них, вимахуючи трьома ногами, дорогою штовхаючи камінці й уламки металу. Лемюель, який опинився на його траєкторії, з підозрою позадкував, але конструкт взагалі не звернув на нього уваги. Він ішов собі далі, аж поки не зупинився на краю овального майданчика, втупившись у північну стіну.

Далі не рухався.

Коли Лемюель повернувся до Айзека з Дерхан, почувся ще один звук. Він швидко оглянувся й побачив іншого, значно меншого конструкта. Цього разу — робота для прибирання на метазаводному механізмі хепрійського зразка. Пересуваючись на маленьких гусеницях, він зрештою став неподалік від свого значно більшого брата.

Звуки конструктів почали долинати з усіх траншей у смітті.

— Дивіться, — прошипіла Дерхан, вказуючи на схід. З однієї з менших печер у перегної саме виходили двоє людей. Спершу Айзек подумав, що помилився, що вони, мабуть, просто зграбні конструкти, але зрештою стало очевидно, що вони — з крові й плоті. Люди повзли по роздовбаному сміттю, що всипало землю.

Вони ніяк не відреагували на новоприбулих.

Айзек насупив брови.

— Агов, — сказав він тихо, але чутно.

Один із двох чоловіків, що вийшли на «галявину», люто на нього подивився й похитав головою, тоді відвів очі. Айзек шоковано, присоромлено мовчав.

У центр з’їжджалося все більше конструктів. Там були і масивні воєнні моделі, й крихітні медичні асистенти, й автоматичні бури, і домашні робітники, з хрому й сталі, із заліза, латуні, міді, скла й дерева, парові, електричні та механічні,