Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Ґаруда вже було зібрався вмоститися зручніше й чекати на Седраха й інших, коли побачив, як навколо нього заворушилися насипи битої цегли. З них із гуркотом вилізли запилюжені Айзек, Пенджфінчесс, Дерхан та Лемюель із Танселлом. А за мить ожили купки зі скла й металу позад них, і мавпочки-конструкти поспішили приєднатися до своїх компаньйонів.

Усі мовчали. Айзек пошкутильгав уперед, обтрушуючи будівельний пил та попіл із укритого каналізаційним мулом одягу й сумки. Пом’ятий шолом смішно сповз набакир.

— Яґу, — затинаючись, промовив він. — Радий тебе бачити, старий. Як добре, що ти живий-здоровий.

Він стиснув Яґарекові руку, а захоплений зненацька ґаруда не пробував вивільнитися.

Яґарекові здалося, ніби щойно вийшов із марення, про яке досі не підозрював. Роззирнувшись навколо, він уперше чітко побачив всю компанію. Із запізнілим полегшенням помітив: його брудні, обдряпані й розцяцьковані синцями товариші не постраждали.

— Ти їх бачив? — спитала Дерхан. — Ми оце щойно підійшли — цілу вічність перлися бісовою каналізацією. Дещо чули... — Вона похитала головою на згадці. — Потім пролізли крізь люк і опинилися на вулиці неподалік. Таке творилося, суцільний хаос! Усі патрульні збіглися до храму, і ми побачили... ту світлову гармату. Сюди добігти було нескладно — на нас ніхто не звертав уваги... — і тихо закінчила: — Ми не встигли побачити, що там трапилося.

Яґарек глибоко вдихнув.

— Нетлі тут, — промовив він. — Я бачив їхнє гніздо. Знаю, як туди пройти.

Компанія пожвавилася.

— Хіба довбані кактуси не знають, де вони? — спитав Айзек.

Яґарек похитав головою (перший людський жест, який він вивчив).

— Вони не знають, що нетлі сплять у їхніх будинках, — відповів ґаруда. — Я чув їхні крики: вони думають, що істоти прийшли напасти на них. Що вони залітають іззовні. Вони не знають... — Яґарек затнувся, повернувшись думками до охопленої панікою юрми на верхівці сонячного храму кактів, до старійшин без рятівних шоломів, хоробрих дурників-солдатів, яким пощастило не застати нетель і вберегтися від безглуздої смерті. — Вони взагалі не знають, як боротися з нетлями, — тихо закінчив він.

Поки він говорив, ундина Пенджфінчесс прокотилася хвилею під її сорочкою, зволоживши шкіру й змивши з водяниці пил і бруд.

— Ми повинні знайти гніздо, — продовжив Яґарек. — Я можу провести нас іуди.

Шукачі пригод кивнули і взялися звично перевіряти зброю та спорядження. Айзек з Дерхан нервово перезиралися, але мовчали. Лемюель із сардонічною посмішечкою відвів погляд й почав ножем чистити собі нігті.

— Є ще дещо, — проказав Яґарек.

Він звернувся до всіх, і було щось категоричне та владне у його голосі. Танселл і Седрах підвели очі від своїх наплічників, котрі обстежували пильним оком. Пенджфінчесс поклала на землю лук, який саме перевіряла. Айзек дивився на Яґарека із похмурою безнадійною покірністю.

— Три нетлі вилетіли крізь діру в покрівлі разом із безтямними кактами. Але їх всього чотири. Так сказав Вермішанк. Можливо, він помилявся, а може, й збрехав. Можливо, ця остання померла. Або ж, — після паузи продовжив ґаруда, — одна не пішла з ними. І чатує на нас.

Розділ сорок четвертий

Патрулі кактів збилися в купу біля підніжжя Оранжереї, сперечаючись із старійшинами, що лишились.

Седрах присів за кущами, так, щоб його не було видно, й витягнув з якоїсь прихованої кишені мініатюрний телескоп. Розтягнув його на максимум, оглянув зборище солдатів.

— Схоже, вони справді не знають, що робити, — протягнув замислено він. Решта прибульців купчилися позаду, притиснувшись до вологої стіни.

Вони були настільки непомітні, наскільки було можливо, ховаючись у тінях, що їх кидали смолоскипи, які іскрились і палали вгорі.

— Мабуть, тому в них і запровадили комендантську годину. На них нападають нетлі. Звісно, можливо, комендантська година була завжди. Та попри все, — він повернувся до інших, — нам це на руку.

По темних вулицях Оранжереї було легко пробиратися непомітним. Групі ніхто не заважав. Усі йшли за Пенджфінчесс, яка рухалась дивною ходою — десь між жаб’ячими стрибками й дріботінням злодія. В одній руці вона тримала лук, в іншій — стрілу з широким, загнутим вістрям, яке могло вразити какта. Однак використовувати зброю їй не довелося. Яґарек ішов за метр-два позаду й пошепки вказував, куди прямувати. Час від часу вона спинялась і знаками показувала, щоб усі принишкли й притислися до стіни, сховалися за покинутим возом або яткою — коли якась хоробра чи нерозважлива душа відсувала фіранку й дивилася на вулицю.

П’ять конструктів-мавпочок механічно тупотіли поруч із своїми органічними товаришами. Їхні важкі металеві тіла не шуміли, натомість видавали окремі дивні звуки. Айзек не сумнівався, що стандартний режим нічних жахіть для мешканців купола цієї ночі поповниться якоюсь рухливою металевою істотою, якоюсь брязкітливою загрозою, що вештається по вулицях.

Айзек відчував тривогу, йдучи під куполом. Попри надбудови з червоного каменю й іскристі смолоскипи, вулиці здавалися цілком нормальними. Такі самі могли бути в будь-якій точці міста. Але все ж таки від горизонту до горизонту простягався той велетенський купол, котрий закривав собою усе навколо, наче якесь клаустрофобне небо. Ззовні долинали проблиски світла, викривлені товстим склом, — непевні й неначе загрозливі.

Чорний ґратчастий металевий каркас, що утримував скло, обвивав маленьке містечко, як плетиво, як велетенська павутина.

Від цієї думки Айзек раптом стрепенувся.

Він відчув запаморочливу впевненість.

Ткач був неподалік.

Айзек спіткнувся на бігу й подивився вгору. Щойно бачив світ як павутину, а тепер на якусь мить він уздрів саму суть світової павутини та відчув близькість тієї могутньої павучої сутності.

— Айзеку! — прошипіла Дерхан, пробігаючи повз нього. Вона потягнула його за собою — до цього він якусь хвильку нерухомо стояв на вулиці й витріщався в небо, відчайдушно намагаючись повернути собі усвідомлення того, що відбувається. Він хотів прошепотіти до неї на ходу, сказати, що все зрозумів, але не міг чітко висловитись, а їй ніколи було слухати. Жінка поволочила його з собою темними вулицями.

Після звивистого шляху, переховування від патрулів і поглядів у вороже скляне небо, вони спинилися перед купкою темних будівель на перехресті двох спорожнілих вулиць. Яґарек дочекався, поки всі підійшли достатньо близько, аби його чути, і почав показувати.

— Он із того горішнього вікна, — сказав він.

Похилий купол безжально напав на край тераси, зруйнував дахи й