Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Вони повільно піднялися на покинуте горище. Вікно виходило на перехрестя. Скла не було, а запилюжену раму покривали дивні знаки. Через цей маленький прямокутник усередину потрапляло світло й сіруваті, мінливі випари смолоскипів унизу.

Яґарек повільно вказав на вікно.

— Звідти, — сказав він. — Вона з’явилася звідти.

Підлога була вкрита давнім сміттям й товстим шаром пилюки. На стінах виднілися хаотичні подряпини, сплітаючись у жахливі візерунки.

Кімнатою струмував тривожний потік повітря. Він був слабкий, ледь вловимий. У нерухомій спеці купола він бентежив і дивував. Айзек роззирнувся, шукаючи, звідки він долітав.

Знайшов. Навіть спітнілий від нічної спеки, він злегка здригнувся, мов від холоду.

Рівно навпроти вікна зі стіни обсипалась штукатурка, що лежала рваними шарами на підлозі. Вона впала з отвору — отвору, котрий виглядав новим, нерівної порожнини в цеглинах, що сягала Айзекові майже по пояс.

Це була різка, загрозлива рана в стіні. Вітерець струмував з неї до вікна, неначе в нутрощах будинку дихала якась надзвичайна істота.

— Це там, — сказав Седрах. — Мабуть, там вони і ховаються. Мабуть, там гніздо.

В отворі вони знайшли складний, ламаний тунель, пробитий у будинку. Айзек і Седрах вдивлялися в темряву.

— Не схоже, щоб він був достатньо широкий, аби туди помістилася одна з тих падлюк, — сказав Айзек. — Думаю, вони не цілком підкоряються законам... е-е... звичайного простору.

Тунель був трохи більший за метр завширшки, грубо висічений і глибокий. Що містилося всередині, годі було й розгледіти. Айзек став перед ним навколішки й утягнув носом повітря. Він подивився на Яґарека.

— Залишайся тут. — Перш ніж ґаруда заперечив, Айзек показав на свою голову. — У нас із Седом шоломи від Ради Конструктів. А з цим, — він постукав себе по сумці, — ми можемо підібратися ближче до того, що там сидить, якщо там взагалі щось є.

Він витягнув із сумки динамо-машину. Вона була така ж сама, як та, що Рада використала, аби підсилити мозкові хвилі Айзека й заманити його колишню домашню тваринку в пастку. Він також витягнув великий жмут труб у металевій оболонці та обмотав його навколо руки.

Седрах став поруч із ним на коліна й опустив голову. Айзек приєднав кінець труби до гнізда на шоломі й закрутив гвинти, які його тримали.

— За словами Ради, медіуми використовують якийсь пристрій на зразок цього для техніки під назвою... онтолографія зміщення, — розповів Айзек. — Навіть не питай. Ідея в тому, що ці вихлопні труби витягуватимуть наші, е-е... психічні виділення... і збиратимуть їх от сюди.

Він подивився на Яґарека.

— Не буде психічного сліду. Не буде смаку. — Він міцно закрутив останній гвинт й обережно постукав по шолому Седраха. Тоді опустив голову, і Седрах взявся повторювати операцію на ньому. — Розумієш, якщо там справді є нетля, Яґу, і ти до неї наблизишся, вона відчує тебе на смак. Але нас на смак вона відчути не зможе. Така теорія.

Коли Седрах закінчив, Айзек встав і кинув Яґарекові кінці труб.

— Вони всі десь під десять метрів. Тримай їх, поки вони натягнуті, а тоді відпусти, і хай за нами волочаться. Добре?

Яґарек кивнув. Він стояв, напружений, розгніваний, що не міг піти з напарниками до гнізда. Проте однозначно розумів: інакшого вибору не було.

Айзек узяв два закручені дроти й приєднав їх спершу до двигуна, який тримав, а інші кінці — до клапана на шоломі Седраха і своєму власному.

— Тут є маленька антацидна хемічна батарея, — сказав він, помахавши двигунцем. — Вона працює в поєднанні з метазаводним механізмом, запозиченим у хепрі. Ми готові?

Седрах швидко перевірив пістолет, торкнувся по черзі кожної зброї і кивнув. Айзек намацав свою кременівку та незвичний ніж на поясі.

— Що ж, поїхали.

Він пересунув маленький важіль на динамо-машині. З неї долинуло тихе гудіння. Яґарек з сумнівом узяв виходи, зазирнув у них. В ґаруди з’явилось якесь неясне відчуття, якийсь дивний сплеск, що пройшов крізь нього від кінців труб. Він злегка здригнувся від страху, що йому не належав.

Айзек вказав на трьох конструктів-мавпочок.

— Заходьте, — наказав їм. — На крок попереду нас. Рухайтесь повільно. Спиняйтесь, якщо стане небезпечно. Ти, — вказав він іншому, — йди за нами. Один залишається з Яґом.

Конструкти один за одним промарширували в темряву.

Айзек швидко поклав руку Яґарекові на плече.

— Ми скоро повернемось, друже, — тихо сказав він. — Чекай на нас.

Він одвернувся, став на коліна, випередивши Седраха, зігнувся й посунув у пекельну нору.

Тунель був частиною нагромаджених руїн.

Тісний і вузький, він зміївся під дивними кутами між стінами тераси. У ньому ширився брязкіт від стрибків мавпочок і звуки Айзекового дихання. Від гострих кам’яних уламків, по яких мусив повзти, боліли руки й коліна. Він визначив, що їхня група рухалася назад через з’єднані будиночки. Вони поступово зсувалися нижче, й Айзек згадав, як вигин купола відтинав все більшу й більшу частину верхівок будівель у міру наближення до скла. Що ближче стояли будинки до краю Оранжереї, зрозумів він, то нижчими й більш понищеними вони мали бути.

Група просувалася по маленькому обрубку вулиці в напрямку скляного купола, по закинутих поверхах і проритих ходах. Айзек здригнувся в темряві. Він спітнів від спеки й страху. Він був до смерті наляканий. Він бачив глитай-нетель. Бачив, як вони харчуються. Він знав, що могло на них чекати у глибинах тих руїн.

Невдовзі Айзек відчув, що його смикнуло й відразу відпустило. Він проповз повну довжину труб, і Яґарек відпустив їх, як Айзек і просив.

Він не розмовляв. Чув, як позаду рухається Седрах, котрий глибоко дихав і втомлено хекав. Чоловіки не могли розійтись більш ніж на півтора метра, бо дроти під’єднували їхні шоломи до одного двигуна.

Айзек підняв голову й роззирнувся, відчайдушно шукаючи світла.

Мавпочки-конструкти сунули попереду. Щокілька секунд якийсь із них на мить умикав лампи в очах, і Айзек бачив голий тунель із розтрощеної цегли й металевий відблиск тіл конструктів. Потім світло зникало, й Айзек намагався зорієнтуватися за спогадом про те, що встиг зафіксувати зором.

У цілковитій темряві було легко роздивитися найменший проблиск. Коли Айзек підвів очі й побачив сірі обриси тунелю попереду, він зрозумів, що вони наближаються до джерела світла. Щось притислось Айзекові до грудей. Він усім тілом здригнувся, а тоді розпізнав олов’яні пальці й темне тіло конструкта. Айзек прошепотів Седрахові, щоб