Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Граючи там, працюючи в Промислі, а в перспективі — запопавши заможного покровителя, я більше не муситиму жити, як жебрак. Я зможу купити те, чого страшенно потребував: ще один набір одягу, трохи пристойних пер і паперу, нове взуття…

Якщо ви ніколи не були безнадійно бідними, то я сумніваюся, що ви зможете зрозуміти, яке полегшення я відчув. Я місяцями очікував чергового лиха, знаючи, що мене може знищити будь-яка маленька катастрофа. Але тепер я більше не мусив жити зо дня в день, бентежачись через плату за навчання в наступному семестрі чи відсотки за позикою Деві. Я більше не мав боятися, що мене виженуть з Університету.

Я чудово повечеряв шматком оленини з зеленим салатом і мискою вишукано приправленого томатного супу. Були й свіжі персики, і сливи, і білий хліб із маслом із солодких вершків. Хоч я й не просив про це, мені подали кілька келихів чудового темного вінтського вина.

Тоді я пішов у свої апартаменти, де й заснув як убитий, загубившись на обширі своєї нової перини.

Розділ шістдесят перший

Осел, осел

Переживши вступний іспит, я залишився без обов’язків до початку осіннього семестру. У дні перед ним я відсипався, працював у Кілвіновій майстерні та насолоджувався новим розкішним житлом у «Коні й четвірці».

Також я чимало часу проводив у дорозі до Імрі, зазвичай нібито навідуючись до Трепа чи насолоджуючись приязним товариством інших музикантів в «Еоліяні». Та насправді я сподівався знайти Денну.

Але своєю наполегливістю я не добився нічого. Вона ніби безслідно зникла з міста. Я попросив кількох людей, яким міг довіряти, не розпускати про це пліток, але жоден із них не знав більше, ніж Деох. Я ненадовго замислився, чи не запитати про неї Совоя, але відкинув цю ідею як погану.

Після шостої марної подорожі до Імрі я вирішив облишити свої пошуки. Після дев’ятої переконав себе, що так я гайную цінний час. Після чотирнадцятої подорожі я чітко усвідомив, що не знайду її. Вона остаточно зникла. Знову.

Саме під час одних своїх відвідин «Еоліяна» без Денни я почув від графа Трепа тривожну новину. Судячи з усього, Емброуз, первісток заможного й впливового барона Оссела, був дуже активним у світському товаристві Імрі. Він поширював чутки, погрожував і взагалі налаштовував шляхту проти мене. Хоча він і не міг завадити мені завойовувати повагу інших музикантів, він, судячи з усього, міг позбавити мене можливості знайти заможного покровителя. Так я вперше дістав якесь уявлення про те, як Емброуз може насолити такій людині, як я.

Треп вибачався й супився, а я кипів від роздратування. Далі ми разом напилися вина, перейшовши всі розумні межі, і почали перемивати кісточки Емброузу Осселу. Врешті-решт Трепа викликали на сцену, і він проспівав там нищівну сатиричну пісеньку про одного тарбієнського райцю, яку склав сам. Її зустріли гучним сміхом та оплесками.

Невдовзі ми заходилися складати пісню про Емброуза. Треп був невиправним пліткарем зі схильністю до брудних натяків без дрібки смаку, а я завжди вправно складав ефектні мелодії. Менш ніж за годину ми склали свій шедевр, який лагідно назвали «Осел, осел».

На перший погляд це була похабна пісенька про віслюка, який захотів стати арканістом. Згадати про Емброуза ми змогли хіба що за допомогою надзвичайно дотепного каламбуру на його прізвище. Але кожна людина, що мала хоч трохи клепки в голові, могла здогадатися, про кого йдеться насправді.

Коли ми з Трепом вийшли на сцену, було вже пізно, і напилися собі на лихо не тільки ми. Більшість слухачів оглушливо сміялися й аплодували, а також викликали нас на біс. Ми виступили перед ними ще раз, а на приспіві нам підспівали всі.

Ключем до успіху пісні була її простота. Її можна було насвистувати або мугикати. Її міг би зіграти всякий, хто мав бодай три пальці, а її мелодію можна було вловити навіть із нікудишнім слухом. Вона добре запам’ятовувалася, була вульгарною та злісною. Вона поширилась Університетом, як пожежа в полі.

Я не без зусилля відчинив зовнішні двері Архівів і зайшов до передпокою; мої очі пристосувалися до червонястого світла симпатичних ламп. Повітря там було сухе й прохолодне, з сильним запахом пилу, шкіри та старого чорнила. Я вдихнув його так, як вдихає повітря голодний під пекарнею.

За письмовим столом сидів Вілем. Я знав, що він саме має працювати. Емброуза не було в цій будівлі зовсім.

— Я тільки прийшов поговорити з майстром Лорреном, — хутко пояснив я.

Віл розслабився.

— У нього зараз відвідувач. Можливо, доведеться довго…

Двері за вхідним столом відчинив високий, худорлявий шалдієць. На відміну від більшості шалдійців, він був гладенько поголений і мав довге волосся, зібране у хвіст. На ньому були добре заштопаний шкіряний мисливський костюм, полинялий дорожній плащ і високі чоботи — усе це було запорошене в дорозі. Коли він зачинив двері за собою, його рука несвідомо взялася за руків’я меча, щоб меч не зачепив стіну чи стіл.

— Теталіа ту Кіауре едан А’сіат, — промовив він сіаруською й плеснув Вілема по плечу, вийшовши з-за столу. — Ворелан туа тетам.

Віл несподівано всміхнувся, знизавши плечима.

— Льїнсатва. Туа квереїн.

Його співрозмовник розсміявся, а коли він обійшов стіл, я побачив, що при ньому не лише меч, а й довгий ніж. Я ще ніколи не бачив в Університеті озброєну людину. Тут, в Архівах, він здавався недоречним, як вівця при королівському дворі. Але поводився він невимушено, впевнено, ніби почувався як удома.

Побачивши мене, він зупинився. Трохи схилив голову набік.

— Кіе цієн?

Цієї мови я не розпізнав.

— Прошу?

— Ох, вибач, — промовив він бездоганною атурською. — Ти скидався на іллійця. Мене ввело в оману руде волосся. — Він придивився до мене. — Але ж ти не іллієць, чи не так? Ти з ру. — Він вийшов уперед і простягнув мені руку. — Одна родина.

Я, не думаючи, потис її. Рука в нього була тверда, як камінь, а завдяки засмазі його шкіра була ще темнішою, ніж зазвичай буває в шалдійців. На її тлі виділялися кілька блідих шрамів, які проходили кісточками його пальців і його зап’ястками.

— Одна родина, — повторив я, надто здивований, щоб сказати щось інше.

— Люди з родини тут рідкість, — спокійно промовив він і пройшов повз мене до зовнішніх дверей. — Я б зупинився й поділився новинами, але мушу дістатись Івздауна до заходу сонця, бо інакше не встигну на корабель. — Він відчинив зовнішні двері, і приміщення залило сонячне