Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

На одному з важких робочих столів у майстерні стояла масивна циліндрична ємність фути з чотири заввишки й фути зо два в поперечнику. Краї в неї були загерметизовані без неоковирних зварених швів, а її метал видавався якимось тьмяним, шліфованим, тож я здогадувався, що це — не звичайна сталь.

Безцільно оглядаючи приміщення, я з подивом побачив, що в натовпі стоїть Фела й чекає на початок демонстрації разом з іншими студентами.

— Я не знав, що Фела тут працює, — сказав я Манетові.

Манет кивнув.

— О, звісно. Уже, мабуть, семестри зо два.

— Мене дивує, що я цього не помічав, — задумливо промовив я, дивлячись, як вона розмовляє з іншою жінкою з юрби.

— Мене теж, — відповів Манет, стишено й багатозначно гигикнувши. — Але вона тут буває не надто часто. Вона ліпить і працює з різаним кахлем і склом. Її тут цікавить обладнання, а не сиґалдрія.

Дзвіниця надворі вибила нову годину, і Кілвін роззирнувся довкола, запам’ятовуючи обличчя всіх присутніх. Я ні на хвильку не засумнівався в тому, що він помітив, кого саме не було.

— Це стоятиме в нашій майстерні кілька витків, — просто сказав він, показавши на металеву ємність. — Майже десять галонів леткої речовини-переносника — Реґім Іґнаул Нератум.

— Так його називає тільки він, — тихенько зауважив Манет. — Це кістяний дьоготь.

— Кістяний дьоготь?

Він кивнув.

— Він їдкий. Як проллєш собі на руку, він роз’їсть її до кістки секунд за десять.

На очах у всіх Кілвін одягнув товсту шкіряну рукавицю й перелив близько унції темної рідини з металевої банки в скляний флакон.

— Перед переливанням флакон важливо охолодити, бо ця речовина кипить за кімнатної температури.

Він швидко загерметизував флакон і підняв, демонструючи всім.

— Також необхідною є герметична кришка, оскільки ця рідина вкрай летка. У газоподібному стані вона демонструє поверховий натяг і в’язкість, подібно до ртуті. Вона важча за повітря й не розсіюється. Їй властиве внутрішнє зчеплення.

Не сказавши більш нічого, Кілвін кинув флакон у найближчу вогняну камеру, і його скло розбилося з чітким, різким звуком. Із цієї висоти мені було видно, що вогняну камеру, судячи з усього, розчистили спеціально з цієї нагоди. Вона була порожньою; це була просто неглибока кругла яма з голого каменю.

— Шкода, що він так мало цінує видовищність, — тихо сказав мені Манет. — Елкса Дал міг би зробити це трохи ефектніше.

Приміщення наповнилося різким тріском і шипінням: темна рідина нагрілася від каменю вогняної камери й закипіла. Мені згори було видно, як дно камери поволі заповнює густий, масний дим. Він поводився зовсім не так, як туман або дим. Він не розпливався по краях. Він накопичувався й висів невеличкою суцільною темною хмаринкою.

Манет торкнувся мого плеча, і я поглянув на нього саме вчасно, щоб мене не засліпив перший, раптовий вогонь, коли хмаринка зайнялася. Довкола залунали розпачливі вигуки, і я здогадався, що більшість інших він заскочив зненацька. Манет усміхнувся мені на весь рот і по-змовницьки підморгнув.

— Дякую, — промовив я й повернувся, щоб дивитися далі. На поверхні туману танцювало нерівне полум’я яскравого натрієво-червоного кольору. Оскільки тепла стало більше, темний туман почав кипіти швидше, і він розрісся настільки, що полум’я почало торкатися краю вогняної камери, який був на рівні пояса людини. Хоч я й стояв угорі, на містку, воно злегка гріло мені обличчя.

— Як це, в біса, називається? — тихцем запитав його я. — Вогняний туман?

— Можна й так сказати, — відповів він. — Кілвін, мабуть, назвав би це займанням під дією атмосфери.

Раптом вогонь замерехтів і погас, а приміщення наповнилося різким запахом розпеченого каміння.

— Цей реактив не лише вкрай корозивний, — промовив Кілвін, — у газоподібному стані він також є займистим. Достатньо нагрівшись, він займається від контакту з повітрям. Тепло, що утворюється в результаті, може призвести до каскадної екзотермічної реакції.

— Каскадної величезної бісової пожежі, — зауважив Манет.

— Ти кращий за хор, — тихо відповів я, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя.

Кілвін змахнув рукою.

— Ця ємність призначена для зберігання речовини холодною й під тиском. Поки вона залишається в майстерні, будьте уважними. У безпосередній близькості від неї уникайте надміру тепла. — Тут Кілвін повернувся й попрямував до свого кабінету.

— Ось і все? — запитав я.

Манет знизав плечима.

— А що тут ще сказати? Кілвін не дозволяє працювати нікому, хто не поводиться обережно, а тепер усі знають, чого треба стерегтися.

— Чому він узагалі тут? — запитав я. — Навіщо він потрібен?

— Лякає першачків до дрижаків. — Він широко всміхнувся.

— А якесь практичніше застосування є?

— Страх сам по собі досить практичний, — сказав він. — Але його можна застосовувати у виготовленні випромінювачів іншого типу для симпатичних ламп. З ним світло виходить синюватим, а не червоним, як зазвичай. Так воно трохи менше подразнює очі. За це дають шалені гроші.

Я опустив погляд на майстерню, але посеред тамтешньої тисняви ніде не побачив Фели. Знову повернувся до Манета.

— Хочеш і далі погратись у сумлінного наставника й показати мені, як?

Він із відсутнім поглядом провів руками крізь розпатлане волосся й знизав плечима.

— Звісно.

Граючи того ж вечора в Анкера, я перехопив погляд гарної дівчини, яка сиділа за столиком у велелюдному віддаленому кінці зали. Вона була надзвичайно схожа на Денну, але я знав, що це мені лише ввижається. Я так сильно сподівався її побачити, що вже не один день раз у раз бачив її краєчком ока.

Другий швидкий погляд сказав мені правду…

Це була Денна, і вона співала «Доньки гуртоправа» разом із половиною відвідувачів «В Анкера». Вона побачила, що я дивлюся в її бік, і помахала рукою.

Її поява заскочила мене настільки зненацька, що я геть забув, чим займаються мої пальці, і моя пісня розлетілася на шматки. Усі засміялись, і я велично вклонився, щоб приховати своє зніяковіння. Десь із хвилину мене однаково завзято вітали й освистували, насолоджуючись моєю невдачею більше, ніж самою піснею. Така вже людська природа.

Я зачекав, поки на мене перестануть звертати увагу, а тоді подався туди, де сиділа Денна.

Вона підвелася, щоб привітатися зі мною.

— Я чула, що ти граєш на цьому боці річки, — пояснила вона. — Але я й гадки не маю, як тебе не женуть з роботи, якщо ти губишся щоразу, як тобі підморгує дівчина.

Я відчув, що трохи зашарівся.

— Це буває не так часто.

— Тобі не так часто підморгують чи ти не так часто губишся?

Не маючи змоги вигадати якусь відповідь, я відчув, як зашарівся ще