Батько Вепр - Террі Пратчетт
— АГА, ТАК, — сказала вона. — ГМ... ХО. ХО. ХО.
Тоді пригнулася й залізла в камін. Трішки пошкреблася, поки її чоботи не знайшли точку опори, а тоді зникла.
Смерть Щурів усвідомив, що від потрясіння гризе ручку своєї крихітної коси.
— ПИСК?
Він стрибнув у попіл і почав дертися трубою димоходу, вкритою сажею. Смерть Щурів досягнув такої швидкості, що, вилетівши з каміна на засніжений дах, усе ще перебирав лапками.
Біля водостічного жолоба зависли сани.
Постать із червоним каптуром щойно залізла в них і, здавалося, розмовляла з кимось невидимим за купою мішків.
— ОСЬ ЩЕ ОДИН СВИНЯЧИЙ ПИРІГ.
— А гірчиця? — запитав мішок. — З гірчицею це така нямка.
— СХОЖЕ, ЦЬОГО РАЗУ БЕЗ ГІРЧИЦІ.
— Ну добре. Давайте його сюди.
— УСЕ ЦЕ ДУЖЕ СУМНО.
— Ну та, його вже щось погризло...
— Я МАЮ НА УВАЗІ СИТУАЦІЮ. БІЛЬШІСТЬ ЛИСТІВ... ВОНИ Ж НЕ ВІРЯТЬ НАСПРАВЖКИ. ВОНИ ПРИКИДАЮТЬСЯ, ЩО ВІРЯТЬ, ПРОСТО ПРО ВСЯК ВИПАДОК.[8] БОЮСЯ, ВЖЕ ЗАПІЗНО. ЦЕ ЗАНАДТО ШВИДКО ПОШИРЮЄТЬСЯ І ВПЛИВАЄ НАВІТЬ НА МИНУЛЕ.
— Надія вмирає останньою, пане. Це наш девіз, не забули? — сказав мішок, судячи зі всього, із повним ротом.
— НЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО КОЛИ-НЕБУДЬ ГОВОРИВ ПОДІБНІ РЕЧІ.
— Я мав на увазі, що перспектива повної і цілковитої невдачі не повинна нас лякати, пане.
— НЕ ПОВИННА? ОЙ, НУ ДОБРЕ, ДУМАЮ, НАМ ПОРА РУШАТИ, — постать підняла віжки. — ВГОРУ, ДОВБИЛЕ! ВГОРУ, ІКЛИЛЕ! ВГОРУ, РИЛЕ! ВГОРУ, МОРДИЛЕ! ГАЙДА!
Чотири величезні кабани, запряжені в сани, не ворухнулися.
— ЧОМУ ЦЕ НЕ ПРАЦЮЄ? — здивовано й пригнічено запитала постать.
— Без поняття, пане, — сказав мішок.
— НА КОНЯХ ЦЕ ПРАЦЮЄ.
— Можна спробувати «дурнуваті свині».
— ДУРНУВАТІ СВИНІ.
Вони продовжували стояти.
— НІ, СХОЖЕ, ДО НИХ ТАК І НЕ ДІЙШЛО.
Мішок щось тихо прошепотів.
— ДІЙСНО? ДУМАЄШ, ЦЕ СПРАЦЮЄ?
— Якби я був свинею, на мене б це точно подіяло, пане.
— ТОДІ ПРЕКРАСНО.
Постать знову схопилася за віжки.
— ЯБЛУКА! СОУС!
Ноги свиней замиготіли. Повз них промайнуло сріблясте світло й полинуло в далину. Сани зрушили з місця, за кілька секунд перетворилися на крапку на горизонті й зникли.
— ПИСК?
Смерть Щурів пронісся по снігу, з’їхав по водостічній трубі й приземлився на даху сараю. Там сидів крук. Він розглядав щось із безутішним виглядом.
— ПИСК?
— Ну глянь на це, — риторично мовив крук і махнув кігтем у напрямку годівнички в садку унизу. — Вони підвісили половинку кокоса, шматок бекону, поклали жменю арахісу на решітку й думають, що вони божий дар для світу природи, чорт забирай! Ха! А очні яблука? А кишки? Жоднісінької! Я, найрозумніший птах у помірних широтах, отримую холодний прийом тільки тому, що не вмію висіти вниз головою і тьохкати. Поглянь, наприклад, на малинівок. Сварливі крихітні негідники, забіякуваті, як демони, але їм достатньо кілька разів цвірінькнути, і вони купаються в хлібних крихтах. Тоді як я можу читати вірші й повторювати купу кумедних фраз...
— ПИСК!
— Так? Що?
Смерть Щурів показав на дах, тоді на небо й схвильовано підстрибнув. Крук звернув одне око вгору.
— А, так. Він, — сказав він. — З’являється в цю пору року. Здалека асоціюється із малинівками, які...
— ПИСК! ПИ-И ІСК! — Смерть Щурів зобразив постать, що опинилася в каміні й пройшлася кімнатою.
— ПИСК И-ИСК ІСК, ПИСК «ХІСК» ІСК ПИСК!
— Перестарався зі святковою радістю? Переїв коньячного масла?
— ПИСК?
Очі крука завертілися.
— Послухай, Смерть — це Смерть. Розумієш, робота на повну ставку? Ти не можеш у вільний час ще й мити вікна чи, наприклад, підстригати газони.
— ПИСК!
— Ой, ну як знаєш.
Крук трохи присів, щоб крихітна постать застрибнула йому на спину, а потім злетів у повітря.
— Звісно, ті окультні істоти часто сходять з глузду, — мовив він, пролітаючи над садом, залитим місячним сяйвом, — наприклад, той самий Старий Бідун...
— ПИСК.
— О ні, я зовсім не натякаю...
Сюзен не любила «Бірс», але однаково туди ходила, коли тиск нормального життя ставав нестерпним. Хоча корчма й не вирізнялася ні приємним запахом, ні хорошими напоями, ні товариством, вона мала один плюс: тут ніхто не звертав уваги. Ні на що. Вепроніч, за традицією, передбачалося проводити в сімейному колі, однак люди, які пили в «Бірс», ймовірно, не мали сімей; деякі з них мали такий вигляд, ніби в них був виводок або кубло. Інші ж мали вигляд, ніби з’їли своїх родичів або принаймні чиїхось родичів.
У «Бірсі» зазвичай випивала нечисть. І коли корчмаря Ігоря просили налити «Криваву Мері», до метафор він не вдавався.
Постійні клієнти не ставили запитань, і не лише тому, що деяким із них було важко вичавити з себе щось, окрім гарчання. Просто жодного з них відповіді не цікавили. Кожен у «Бірсі» пив наодинці. Навіть коли сидів у групі — чи зграї.
Попри прикраси, розвішані невмілою рукою Ігоря, який прагнув надати місцю трохи святкового настрою,[9] «Бірс» так і не став родинним закладом.
Сім’я — саме цієї теми Сюзен намагалася уникати.
Зараз у цьому їй допомагали джин із тоніком.
У «Бірсі», особливо якщо ви перебірливі, краще було замовляти прозорі напої, оскільки Ігор аж кишів химерними ідеями й повсякчас намагався нанизати на соломинку щось нове. Якщо ви бачили щось сферичне та зелене, доводилося сподіватися, що це таки була оливка.
Сюзен відчула на своєму вусі чиєсь гаряче дихання. Позаду неї на стілець присів бабай.
— Шо забула нормальна в такому місці? — прогримів він, випускаючи на неї хмару алкогольних випарів і несвіжого дихання. — Рішила, шо це класно припертися сюди в чорній сукні й позависати з втраченими хлопчиками, га? Захотіла спробувати темряви?
Сюзен трохи відсунула стілець. Бабай вищирився.
— Бабая під ліжком захотіла, га?
— Перестань, Шлімазеле, — сказав Ігор, не припиняючи витирати склянку.
— Ну так нащо вона сюди припхалася? — запитав бабай. Величезна волохата лапа схопила Сюзен за руку. — Може, вона канєшно хотіла б...
— Більше не повторюватиму, Шлімазеле, — сказав Ігор.
Він побачив, що дівчина повернулася до
