Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Ні, — відповів він.

Сітка спробував розрядити ситуацію.

— Генієм його не назвеш, але він завжди корисний. Він може підняти по дві людини кожною рукою. За шию.

— Та-а-а, — відізвався Банджо.

— Він нагадує вулкан, — зауважив Часначай.

— Дійсно? — поцікавився Середній Дейв Білоліл. Сітка поспішно простягнув руку й посадив його назад на місце.

Часначай повернувся і посміхнувся йому.

— Я щиро сподіваюся, що ми станемо друзями, пане Середній Дейв, — сказав він. — Буде шкода, якщо мені доведеться перебувати не серед друзів, — він ще раз осяйно всміхнувся й повернувся до решти за столом. — То як, домовилися, панове?

Вони кивнули. Трохи неохоче, зважаючи на загальну думку, що Часначаю набагато краще було б у кімнатці з м’якими стінами, але десять тисяч доларів — це десять тисяч доларів, можливо, навіть більше.

— Чудово, — сказав Часначай і оглянув Банджо згори донизу. — Тоді, гадаю, ми можемо починати.

І він зі всієї сили зацідив Банджо в зуби.

Смерть не зобов’язаний особисто з’являтися під час припинення кожного життя. У цьому немає необхідності. Уряди керують людьми, але прем’єр-міністри та президенти особисто не з’являються в їхніх будинках, щоб розповісти, як краще жити, оскільки для них самих це становитиме смертельну небезпеку. Тому вони створили законодавство.

Однак час від часу Смерть перевіряв, чи усе функціонує належним чином або, точніше кажучи, належним чином перестає функціонувати в менш значущих галузях його юрисдикції.

Тепер він ішов крізь темні моря.

Його ноги здійняли хмаринку мулу, потрапивши в западину на дні. Навколо нього пливла його мантія.

Навкруги панувала тиша, тиск і повна, цілковита темрява. Але внизу було і життя, навіть на такій глибині під хвилями. Тут жили гігантські кальмари й омари зі зубами на повіках. Водилися павукоподібні істоти зі шлунками на ногах і риби, які виробляли власне світло. Це був тихий чорний світ жахіть, але життя живе скрізь, де може. А там, де не може... трішки терпіння, і все зміниться.

Смерть прямував до невеличкого підвищення в дні, прорізаному заглибинами. Вода навколо нього вже потеплішала й сповнилася істотами, на вигляд зібраними докупи з непотрібних частинок інших створінь.

Невидима, але відчутна, із тріщини струмувала величезна колона гарячої води. Десь нижче було каміння, майже розжарене до білого внаслідок дії магічного поля Дискосвіту.

Навколо неї розташовувалися шпилі мінералів. І в цій крихітній оазі розвинулися особливі життєві форми. Вони не потребували повітря чи світла. Їм навіть не була потрібна їжа — у тому плані, як більшість істот розуміє цей термін.

Вони просто росли довкола колони стрімкої води, подібні на суміш черв’яка та квітки.

Смерть устав на коліна й придивився — ця життєва форма була особливо крихітною. З якоїсь причини, навіть у цьому світі, в якому не існувало ні очей, ні світла, вона була сліпучо червоною. Марнотратство життя ніколи не переставало його дивувати.

Він засунув руку в глибини мантії й витягнув маленький рулон з чорної тканини, подібний на набір ювелірних інструментів. Із надзвичайною обережністю він дістав із однієї кишеньки косу завдовжки приблизно з дюйм і вичікувально затиснув її між великим і вказівним пальцями.

Десь нагорі випадковою течією відкололо уламок скелі, і він полетів униз, підстрибуючи й здіймаючи маленькі хмарки мулу.

Він упав прямісінько біля живої квітки, а тоді покотився, зносячи її зі скелі.

Коли цвітіння згасло, Смерть махнув крихітною косою...

Часто трапляються згадки про всевидяче око різноманітних надприродних істот. Кажуть, що вони здатні бачити падіння кожного горобця.

Можливо, це і правда. Але лише один із них завжди присутній, коли ті вдаряються об землю.

Душа трубчастого черв’яка була дуже маленькою і невигадливою. Гріховні діла не мали до нього ніякого стосунку. Він ніколи не жадав дружини сусіднього поліпа. Ні разу не грав в азартні ігри і не вживав міцний алкоголь. І навіть не задавався такими питаннями, як «Чому я тут?», бо взагалі не мав поняття, що таке «тут» і хто такий «я».

Однак хірургічно точне лезо коси щось-таки звільнило, і тепер це щось зникло в бурхливих водах.

Смерть обережно повернув інструмент на місце й підвівся. Усе було добре, усе функціонувало задовільно і...

...насправді так не було.

Так само, як найкращі інженери чують крихітну зміну, яка сповіщає про те, що підшипник вийде з ладу задовго до того, як найбільш суттєві інструменти виявлять якусь похибку, Смерть вловив дисонанс у симфонії світу. Це була одна фальшива нота серед мільярдів, однак украй помітна, мов крихітний камінчик у дуже великому черевику.

Смерть махнув пальцем у воді, і за мить перед ним з’явилися блакитнуваті обриси дверей. Він ступив у них і зник.

Квіткові черв’яки не помітили, як він пішов. Вони не помітили навіть, що він приходив. Вони ніколи нічого не помічали.

Померзлими туманними вулицями котився візок; у ньому, скулившись від холоду, сидів візник, що майже зник у своєму товстому коричневому пальті.

Раптово з клубів туману вистрибнула постать і миттю всілася поруч із ним.

— Привіт! — сказала вона. — Мене звати Часначай. А тебе?

— Е-е-е, злазь. Мені не дозволено...

Возій зупинився. Дивовижно, як Часначаю вдалося проштрикнути ножем чотири шари цупкого одягу й зупинитися, ледь дряпнувши шкіру.

— Пробач? — перепитав Часначай, осяйно посміхаючись.

— Е-е... у мене немає нічого цінного, розумієш, нічого такого, лише кілька мішків...

— Ех, любий, — обличчя Часначая вмить стало трохи стурбованим. — Ну, це ми повинні перевірити, чи не так? Як тебе звати, шановний?

— Ерні. Ер... Ер ні, — відповів Ер ні. — Так. Ерні. Ер...

Часначай злегка повернув голову.

— Ходімо, панове. Це мій друг Ерні. Сьогодні він буде нашим водієм.

Ерні побачив, як з туману вигулькнула півдюжина постатей і залізла в його візок. Він вирішив не обертатися. Поколювання в районі нирок підказувало, що це не принесе йому успіхів у кар’єрі. Але він встиг побачити, що одна з фігур, величезна незграбна гора, тримала довгий рулон, перекинутий через плече. Рулон ворушився й видавав приглушене мугикання.

— Годі тремтіти, Ерні. Нам просто потрібен хтось, хто міг би нас підвезти, — сказав Часначай, коли візок покотився бруківкою.

— Куди, пане?

— Спершу до площі Сатор, зупинися біля другого фонтану.

Ніж зник, і Ерні нарешті покинув спроби навчитися дихати вухами.

— Е...

— Що таке? Ти такий напружений, Ерні. У таких