Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Я, взагалі-то, не маю права перевозити пасажирів. Чарлі мені таке влаштує...

— Ой, про це не турбуйся, — сказав Часначай, плескаючи його по спині. — Ми ж усі тут друзі!

— Навіщо нам зі собою дівчина? — поцікавився голос позаду.

— Не можна бити дівчаток, — промовив глибокий голос. — Наша мама казала, шо дівчаток не можна бити. Тільки погані хлопці це роблять, казала вона...

— Тихо будь, Банджо.

— Наша мама казала...

— Т-с-с! Ерні не цікаво слухати про наші проблеми, — сказав Часначай, не відводячи очей від візника.

— Я? Та я глухий як пень, — пробурмотів Ерні, який, коли треба, ловив усе на льоту. — Та й бачу від сили на пару метрів. До того ж не запам’ятовую тих, кого зустрів кілька секунд тому. Погана пам’ять? Ха-ха! Поговоріть мені тут про погану пам’ять. Буває, сиджу собі на візку, розмовляю з кимось, хах, так, як зараз із тобою, а потім, коли вони йдуть, думаєш, я про них хоч щось пригадаю? Ні те, скільки їх було, чи що вони несли, чи щось про якусь дівчину — нічогісінько! — його голос перейшов у високий хрип. — Ха! Часом навіть ім’я своє згадати не можу.

— Ти ж Ерні, правда? — сказав Часначай, подарувавши йому щасливу посмішку. — Ого, а ми вже на місці. Ой леле. Схоже, тут щось відбувається.

Звідкись спереду почулися звуки бійки, і повз них пробігло кілька тролів у масках, слідом за ними — троє вартових. Жоден із них не звернув уваги на візок.

— Я чув, що банда Яшмових збиралася сьогодні обчистити скарбницю Паклі, — сказав голос позаду Ерні.

— Схоже, пан Браун до нас не приєднається, — зауважив інший голос. Хтось хихикнув.

— О, зовсім у цьому не впевнений, пане Білоліл, зовсім у цьому не впевнений, — почувся третій голос, звідкись з боку фонтану. — Чи не могли би ви взяти мою сумку, щоб я заліз на візок? Обережніше, вона важка.

Голос був тихеньким і доглянутим. Власник такого голосу тримав свої гроші в портмоне й ретельно підраховував решту. Ерні це все обміркував, а тоді зі всіх сил спробував забути.

— Далі, Ерні, — наказав Часначай. — Навколо Академії.

Коли візок знову рушив, тихенький доглянутий голос сказав:

— Хапаєте гроші й швиденько вшиваєтеся? Я маю рацію?

У відповідь пролунало злагоджене бурмотіння.

— Навчився цього, ще коли в мами на колінцях сидів.

— Та вам узагалі мамині колінця чимало принесли, пане Білоліл.

— Не смій говорити таке про нашу маму! — голос пролунав, неначе землетрус.

— Це ж пан Браун, Банджо. Не гарячкуй.

— Але йому не можна говорити про нашу маму!

— Гаразд! Добре! Гей, Банджо... У мене десь тут була цукерочка... А, ось і вона. І твоя мама знала, як треба. Тихо зайти, не поспішати, узяти те, за чим прийшли, і розумно вшиватися. Не крутитися довкола, підраховуючи здобич і розводячись, які ви хоробрі хлопці, правда?

— Схоже, ви в цьому кумекаєте, пане Браун.

Візок, постукуючи, наближався до іншого боку площі.

— Лише невелика винагорода за витрати, пане Котяче Око. Можна сказати, невеликий подарунок на Вепроніч. Брати все добро й бігти — нерозумно. Краще взяти трохи й спокійно піти геть. І пристойно одягатися. Це мій девіз. Одягніться пристойно й спокійно вшивайтеся. Ніколи не біжіть. Ніколи не біжіть. Вартові завжди переслідують тих, хто біжить. Вони подібні на тер’єрів на полюванні. Ні, ви повільно виходите, заходите за ріг, чекаєте там, поки не почнеться заворушення, а тоді обертаєтеся і йдете назад. До такого вони не готові. Вони ще й відскочать набік, уступаючи вам дорогу. — «Добрий вечір, офіцери», — кажете ви, а тоді йдете додому пити чайок.

— Ого! І виходиш з води сухим. Якщо маєш міцні нерви.

— О, ні, пане Персику. Так тобі не доведеться виходити з води сухим. Передусім ти в неї навіть не зайдеш.

«Це нагадувало дуже хорошу школу, — подумав Ерні (і негайно постарався забути). — Або тренажерний зал в якихось закапелках, куди щойно завітав чинний чемпіон.»

— Що з твоїм ротом, Банджо?

— Він втратив зуб, пане Браун, — сказав інший голос, хихикнувши.

— Жагубив жуб, пане Браун, — прогримів Банджо.

— Слідкуй за дорогою, Ерні, — нагадав Часначай ззаду. — Ми ж не хочемо нещасного випадку, правда?..

Дорога була безлюдною, хоча позаду них усе ще шуміло місто, та й неподалік виднілася велетенська Академія. Тут було ще кілька вулиць, але в будівлях ніхто не мешкав. І щось сталося зі звуком. Решта Анк-Морпорка, здавалося, кудись віддалилася, звуки долинали, немов через товсту стіну. Вони в’їжджали в той нехтуваний закут Анк-Морпорка, який довгий час вважався сміттєзвалищем Академії, відомий як Рухомість.

— Кляті чарівники, — на автоматі пробурмотів Ерні.

— Прошу? — перепитав Часначай.

— Мій прапрадід розповідав, що колись мешкав тут. Низький рівень чарів, чорт забирай! Ха, може, чарівникам це й не заважало, вони ж мали цілу купу заклинань для захисту! Дрібка чарів тут, трішки чарів там... Само собою зрозуміло, що залишки кудись треба подіти...

— Раніше тут були попереджувальні знаки, — зауважив охайний голос ззаду.

— Ну так, але на попереджувальних знаках в Анк-Морпорку також часто написано «Чудові дрова», — відказав хтось інший.

— Я маю на увазі, вони ж постійно викопують старі заклинання: одні вибухають, інші змушують тебе крутитися, ще одні — вирощують моркву; тоді вони взаємодіють одне з одним, і хто знає, до чого це призведе? — сказав Ерні. — Прапрадід розповідав, що часом вони прокидаються вранці, а підвал — на місці горища. І це було не найгірше, — похмуро додав він.

— О так, я чув, що в найгірших випадках можна йти вулицею й зустрітися з самим собою, — додав хтось. — Чув також, що часом ранок не можна було відрізнити від вечора.

— Пес постійно тягнув додому різний непотріб, — сказав Ерні. — Прапрадідусь розповідав, що їм безперестанку доводилося пірнати за диван, якщо він повертався із чимось у пащеці. Чого тільки там не було: іржаві феєрверки, які починали іскритися, зламані чарівні палички, із яких виходив зелений дим, та ще чортзна-що... і якщо кішка починала чимось бавитися, краще було не цікавитися, чим саме, чесно кажучи.

Він смикнув віжки; його нинішнє скрутне становище майже забулося, накрите хвилею успадкованого