Батько Вепр - Террі Пратчетт

— А, — якусь мить Часначай став пригніченим, але тоді просвітлів. — Але я, безумовно, виконав контракт, пане. У цьому не може бути сумнівів, пане. Я перевірив дихання пана Джорджа дзеркалом, як і веліла інструкція. Це є в моєму звіті.

— Так, дійсно, — у той момент, очевидно, голова чоловіка лежала за кілька метрів від його тіла. Жахало те, що Часначая це абсолютно не бентежило.

— А... слуги?.. — поцікавився він.

— Не міг допустити, щоб вони увірвалися, пане.

Дауні кивнув, напівзагіпнотизований скляним поглядом і крихітною зіницею. Ні, він не міг допустити їхнього втручання. І найманець цілком може зіткнутися з серйозним професійним відпором, можливо, навіть від людей, яких навчали ті самі вчителі. Але старий дворецький і служниця, які мали нещастя опинитися в будинку не в той час...

Дауні довелося визнати, що правил, як таких, не існувало. Річ у тім, що протягом багатьох років Гільдія виробила певні етичні норми, і її члени переважно були дуже охайними у своїй роботі, навіть зачиняли за собою двері, та й узагалі прибирали перед тим, як піти. Заподіяння шкоди невинній людині вважалося гіршим, ніж порушення суспільних моральних цінностей, це було порушенням добрих манер. Це було навіть гіршим. Це був несмак. Але правил, як таких, не було...

— Усе ж було добре, пане? — запитав Часначай із очевидним занепокоєнням.

— Ну, гм... трохи не вистачило елегантності, — сказав Дауні.

— А. Дякую, пане. Я завжди радий, коли вказують на мої помилки. Наступного разу я це неодмінно врахую.

Дауні зробив глибокий вдих.

— Саме про це я б хотів поговорити, — сказав він і підняв картинку... як та штука його назвала?.. Товстун?

— Просто цікаво, — почав він, — як би ти звів зі світу цього... джентльмена?

Будь-яка інша людина, Дауні був упевнений, від такого б зайшлася сміхом. Вона б запитала: «Ви жартуєте, пане?» Часначай же просто нахилився вперед, із виразом цілеспрямованої цікавості.

— З труднощами, пане.

— Однозначно, — погодився Дауні.

— Мені знадобиться трохи часу, щоб підготувати план, пане, — продовжив Часначай.

— Звісно, і...

У двері постукали, і до них увійшов Картер із ще одним горнятком та блюдцем.

Він шанобливо кивнув лорду Дауні й непомітно вийшов.

— Добре, пане, — сказав Часначай.

— Прошу? — перепитав Дауні, на мить збентежившись.

— Я вже придумав план, пане, — терпляче сказав Часначай.

— Придумав?

— Так, пане.

— Так швидко?

— Так, пане.

— О боги!

— Ну, пане, ви ж знаєте, що нам часто пропонують до розгляду гіпотетичні проблеми?..

— О, так. Дуже корисне завдання... — Дауні зупинився, а тоді шоковано подивився на Часначая. — Маєш на увазі, що дійсно присвятив час роздумам про те, як віддати землі Батька Вепра? — слабким голосом пробурмотів він. — Насправді сидів і міркував, як це зробити? Справді присвятив цьому свій вільний час?

— О, так, пане. І Качку душевного пундика. І Піщаного чоловіка. І Смерть.

Дауні знову моргнув.

— Ти справді сідав і роздумував, як...

— Так, сер. Я накопичив доволі цікаві матеріали. У свій вільний час, звісно.

— Я маю бути в цьому цілковито впевнений, пане Часначаю. Ти... присвятив... свій час вивченню способів, які можуть убити Смерть?

— Лише як хобі, пане.

— Ну, так, хобі, звичайно. Я і сам колись збирав метеликів, — сказав Дауні, згадуючи задоволення, коли він вперше використав отруту й приколов метелика шпилькою,— але...

— Насправді, пане, основні методи точно такі самі, як і для звичайної людини. Можливості, географія, техніка... Просто потрібно працювати з відомими фактами про певного індивідуума. Звісно, у цьому випадку відомим є багато чого.

— І ти продумав увесь план? — запитав Дауні, майже зачарований.

— О, давно, пане.

— Коли, якщо не секрет?

— Гадаю, в одну із Вепроночей, коли лежав у ліжку, пане.

«О боги, — подумав Дауні, — а я зазвичай просто слухаю дзвоники».

— Оце так, — сказав він вголос.

— Деякі деталі, мабуть, доведеться перевірити, пане. Я хотів би отримати доступ до деяких книг у Темній бібліотеці. Але, так, гадаю, основне вже зроблено.

— І все ж... ця особа... багато хто вірить, що він певним чином... безсмертний.

— Кожен має свої слабкі місця, пане.

— Навіть Смерть?

— О, так. Однозначно. Навіть декілька.

Дауні знову застукав пальцями по столу. Хлопець просто не міг мати справжнього плану, сказав він собі. У нього щось точно в голові перекрутилося — перекрутилося? Та в нього мозок, як спіраль! Однак Товстун не був однією зі звичних мішеней в черговому особняку. Очевидно, що люди намагалися вхопити його й раніше.

Від цього його охопило певне задоволення. Часначай провалиться і, можливо, навіть фатально, якщо його план достатньо дурний. Може, Гільдія тоді втратить золото, а може, і ні.

— Чудово, — сказав він. — Мабуть, деталі твого плану мені знати необов’язково.

— Ну це й на краще, пане.

— Що ти маєш на увазі?

— Бо я й не збирався розповідати вам деталі плану, пане. Ви б його не схвалили.

— Я вражений, що ти настільки впевнений, що це має спрацювати, Часначаю.

— Я просто думаю про речі логічно, — відповів хлопець із певним докором.

— Логічно? — перепитав Дауні.

— Гадаю, я просто бачу речі не так, як інші люди, — сказав Часначай.

Цей день видався для Сюзен тихим, хоча дорогою до парку Гавейн наступив на тріщину у тротуарі. Навмисно.

Методика виховання попередньої гувернантки зводилася до того, що в дітей потрібно вселити страх. Тому вона вигадала ведмедів, які піджидали на вулиці, щоб з’їсти вас, якщо наступити на тріщину.

Сюзен заховала кочергу під своє вишукане пальто. Одного сильного удару, як правило, вистачало. Ведмеді були захоплені зненацька, бо не очікували, що їх хтось побачить.

— Гавейне? — покликала вона, позираючи на нервового ведмедя, який раптово побачив її і тепер намагався відійти, набувши безтурботного вигляду.

— Так?

— Ти наступив на цю тріщину, щоб мені довелося відгамселити якусь бідну істоту, яка винна лише в тому, що хотіла розірвати тебе на маленькі шматочки?

— Я просто стрибав...

— Досить. Нормальні діти так не стрибають, якщо вони не під наркотиками, звісно.

Він широко посміхнувся їй.

— Ще раз піймаю на такому, зав’яжу ручки тобі за головою, — спокійно попередила Сюзен.

Він кивнув і побіг