Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Як я можу з вами сконтактуватися? — запитав Дауні.

«Ми сконтактуємося з вами. Ми знаємо, де ви перебуваєте. Ми знаємо, де перебувають усі».

Постать зникла. У ту саму мить двері широко розчинилися, і за ними з’явився збентежений пан Вінво, скарбій Гільдії.

— Вибачте, мій лорде, але я дійсно мусив прийти! — він кинув на стіл кілька кружалець. — Подивіться на них!

Дауні обережно підняв золоте колечко. Воно мало вигляд маленької монети, але...

— Ні вартості! — сказав Вінво. — Ні орла, ні решки, ні насічок! Усі вони — пусті кружальця!

Дауні розтулив рота, щоб сказати: «То вони нічого не варті?» Він зрозумів, що в глибині душі сподівається, що це так. Якби вони, ким би вони не були, сплачували непридатним металом, то контрактом тут би й не пахло. Але він розумів, що це не так. Найманці дуже рано навчилися розпізнавати справжні гроші.

— Пусті кружальця, — сказав він, — із чистого золота.

Вінво мовчки кивнув.

— Ну що ж, — сказав Дауні, — і таке зійде.

— Вони однозначно чарівні! — скрикнув Вінво. — А ми ніколи не приймаємо магічних грошей!

Дауні кілька разів підкинув монету над столом. При падінні вона видала приємний дзвін коштовного металу. Вона не була чарівною. Магічні гроші мали б реальний вигляд, оскільки вся їхня мета й зводилася до обману. Але цим кружальцям не було потреби імітувати щось таке чисто людське, як звичайна валюта. Це золото, сказали його пальці. Прийми його або облиш.

Дауні сидів і думав, поки Вінво стояв і журився.

— Ми приймемо його, — сказав він.

— Але...

— Дякую, пане Вінво. Це моє рішення, — сказав Дауні. Певний час він дивився кудись у простір, а тоді посміхнувся. — Пан Часначай ще на місці?

Пан Вінво відсахнувся.

— Я думав, що Рада погодилася звільнити його, — сухо відказав він. — Після цієї справи з...

— Пан Часначай дивиться на світ не так, як інші люди, — сказав Дауні, піднімаючи картинку зі свого столу й задумливо її розглядаючи.

— Ну так, справді, це, безумовно, так і є.

— Будь ласка, покличте його сюди.

Гільдія залучала найрізноманітніших людей, подумав Дауні. От тільки він збагнути не міг, як так вийшло, що до них прийшов Вінво. Важко було уявити, що він готовий всадити комусь ніж у серце — це ж заплямує кров’ю гаманець жертви! Тоді як пан Часначай...

Проблема полягала в тому, що Гільдія приймала хлопчиків, давала їм чудову освіту, між тим навчаючи їх, як вбивати, чисто й безпристрасно, за гроші й на благо суспільства або принаймні на благо тієї частини суспільства, що мала гроші, — а було ще якесь інше суспільство?

Але час від часу з’являвся хтось на кшталт пана Часначая, якого гроші лише відволікали. Пан Часначай мав воістину блискучий розум, однак він виблискував, як тріснуте дзеркало, усіма дивовижними гранями й кольорами веселки. І, зрештою, являв собою щось цілковито роздроблене.

Пан Часначай надміру насолоджувався своїм життям. Нерідко за рахунок життя інших людей.

Про себе Дауні встиг вирішити, що незабаром із паном Часначаєм трапиться якийсь нещасний випадок. Як і багато людей із доволі розмитим поняттям моралі, лорд Дауні мав стандарти, які пан Часначай повсякчас відкидав. Убивство на замовлення було дуже тонкою грою, зазвичай проти людей, які самі знали правила або принаймні могли дозволити собі послуги тих, хто їх знав. Чисте вбивство приносило неймовірне задоволення. Не передбачалося, щоб подібне задоволення наступало від кривавої різанини. Такі речі однозначно призводили до пліток.

З іншого боку, збочений розум пана Часначая ідеально пасував для цієї ситуації. Якщо ж йому не вдасться... навряд чи винним виявиться Дауні, правда ж?

На якийсь час він повернувся до канцелярської роботи. Неймовірно — обсяг паперів ріс, мов на дріжджах. Але рано чи пізно доводиться їх впорядковувати. Зрештою, вони ж не якісь там головорізи...

Пролунав стук у двері. Він відсунув папери на бік і відкинувся на спинку крісла.

— Увійдіть, пане Часначаю, — сказав він. Ніколи не зашкодить нагнати трохи трепетного страху на свого колегу.

Однак двері відчинив один зі слуг Гільдії, обережно несучи тацю з чаєм.

— А, Картере, — сказав лорд Дауні, не видаючи свого здивування. — Просто постав його на стіл.

— Так, пане, — сказав Картер. Він повернувся і кивнув. — Пробачте, пане. Я піду й негайно принесу ще одне горня, пане.

— Що?

— Для вашого відвідувача, пане.

— Якого відвідувача? О, якщо пан Часначай...

Він зупинився. Він обернувся.

На килимку перед каміном сидів юнак, граючись із собаками.

— Пане Часначаю!

— Правильно вимовляти «Часу-не-чай», — сказав Часначай, із легким натяком на докір. — Але нічого, усі помиляються, пане.

— Як ти це зробив?

— Доволі легко, пане. Звісно, на останніх кількох футах злегка підсмажився.

На килимку виднілося кілька грудочок сажі. Дауні зрозумів, що чув звук їхнього падіння, але не надав цьому особливого значення. Ніхто не міг спуститися димоходом. Його верхівка була надійно захищена міцними ґратами.

— За старою бібліотекою є заблокований камін, — сказав Часначай, очевидно, прочитавши його думки. — Під решіткою димоходи з’єднуються. Коротка прогулянка, пане.

— Дійсно?..

— О, так, пане.

Дауні кивнув. Переважно всі старі будівлі були пронизані взаємопов’язаними димоходами — цей факт кожен найманець дізнавався на початку своєї кар’єри. А тоді, сказав він собі, забував його. Завжди корисно нагнати трохи трепетного страху на свого колегу. Він забув, що найманців навчали і цього.

— Схоже, собаки тебе вподобали, — зауважив він.

— Я добре ладнаю з тваринами, пане.

Обличчя Часначая було молоде, відкрите й привітне. Принаймні воно було постійно усміхненим. Приємне враження псував тільки той факт, що Часначай мав лише одне око. Інше постраждало внаслідок незбагненного нещасного випадку, тому його довелося замінити скляною кулькою. Результат збивав із пантелику. Але лорда Дауні набагато більше хвилювало інше око, яке можна було би назвати нормальним. Він ще ніколи не бачив такої маленької і гострої зіниці. Часначай ніби дивився на світ через вушко для голки.

Дауні виявив, що знову сидить за столом. Із Часначаєм так завжди. Ви почувалися набагато затишніше, якщо вас обох щось розділяло.

— Ладнаєш з тваринами, значить? — запитав він. — У мене є звіт, в якому написано, що ти прибив пса пана Джорджа до стелі.

— Не міг стерпіти, як він гавкає, коли я працював, пане.

— Можна