Батько Вепр - Террі Пратчетт
Дівчина кивнула й повернулася до своєї кімнати, стрибаючи в ліжко з розгону, щоб її не схопили кігті.
Дзинь — відгукнулася кочерга, коли Сюзен зняла її з маленької мідної стійки, на якій висіли щипці та лопатка для вугілля.
Вона зітхнула. Нормальність — ось із чим їй доводилося мати справу.
Сюзен зайшла до дитячої кімнати й схилилася над ліжком, нібито хотіла підіткнути ковдру. Однак її рука смикнулася вниз, під ліжко, схопила за жмуток шерсті й потягнула.
Бабай вилетів, як корок із пляшки, і не встиг опам’ятатися, як його розпластали на стіні, заломивши одну руку за спину. Йому вдалося повернути голову — щоб побачити злісне обличчя Сюзен усього за кілька дюймів від нього.
Збуджений Гавейн раз у раз підстрибував на ліжку.
— Прикрикни на нього своїм Голосом! Прикрикни на нього! — галасував він.
— Не треба Голосу! Не треба Голосу! — палко заблагав бабай.
— Всип йому кочергою по голові!
— Тільки не кочерга! Тільки не кочерга!
— Це ж був ти, правда? Сьогодні вдень...
— Ти що, не вдариш його кочергою? — не вгадав Гавейн.
— Тільки не кочерга!
— Недавно в місті? — прошепотіла вона.
— Так! — бабай спантеличено наморщив чоло. — Слухай, як ти можеш мене бачити?
— Тоді на цей раз дружнє попередження. Але тільки тому, що завтра Вепроніч.
— Ти називаєш це дружнім? — спробував ворухнутися бабай.
— Ах, то ти хочеш спробувати не дружнє? — пригрозила Сюзен, сильніше заломлюючи йому руку.
— Ні-ні-ні, дружнє мені підходить!
— У цей дім — ні ногою, зрозумів?
— Ти відьма, чи що? — простогнав бабай.
— Я просто... хтось. А тепер... більше тебе тут не буде, добре? Інакше наступного разу накрию ковдрою.
— Ні!
— Саме так. Я накину тобі ковдру на голову.
— Ні!
— На ній є пухнасті зайчики.
— Ні!
— Тоді вали звідси.
Бабай напівполетів, напівпобіг у напрямку дверей.
— Неможливо, — пробурмотів він. — Ти не можеш нас бачити, якщо ти не мертва чи чаклунка... так нечесно...
— Спробуй дім номер дев’ятнадцять, — порадила Сюзен трохи лагідніше. — Їхня гувернантка не вірить у чудовиськ.
— Дійсно? — з надією перепитав бабай.
— Натомість вона вірить в алгебру.
— Он як. Прекрасно, — бабай широко усміхнувся. Дивовижно, як можна порозважатися в будинку, де ніхто зі старших не вірив у ваше існування.
— Тоді я піду, — сказав він. — Гм. Щасливої Вепроночі.
— Можливо, — відгукнулася Сюзен, коли він щез.
— Минулого місяця було набагато веселіше, — сказав Гавейн, знову вкриваючись ковдрою. — Тоді, коли ти дала йому між ноги...
— Вам двом уже давно пора спати, — нагадала Сюзен.
— Веріті казала, що чим раніше ми заснемо, тим швидше прийде Батько Вепр, — мовила Твайла.
— Так, — сказала Сюзен. — На жаль, можливо, так і буде.
Останнє зауваження діти пропустили повз вуха. Вона не була впевнена, чому в неї вихопилися такі слова, але звикла довіряти своїм почуттям.
Сюзен ненавиділа ці почуття. Вони руйнували її життя. Але були у неї від народження.
Вона поправила дитячі ковдри, тихенько причинила двері й повернулася в навчальне приміщення.
Щось змінилося. Сюзен поглянула на панчохи, але ті не подавали ознак життя. Чувся хрускіт паперової гірлянди.
Вона витріщилися на дерево. Воно було обмотане мішурою й обвішане погано склеєними прикрасами. А на верхівці сиділа фея, зроблена з...
Вона схрестила руки, подивившись на стелю, і театрально зітхнула.
— Знову ти? — запитала вона.
— ПИСК?
— Так, саме ти. Розкинув руки, як опудало, та ще й почепив зірочку на косу, негіднику.
Смерть Щурів винувато схилив голову.
— ПИСК.
— Тобі не вдасться нікого надурити.
— ПИСК.
— Злізай негайно!
— ПИСК.
— І що ти зробив з феєю?
— Засунув під подушку на стільці, — мовив голос із полиць з іншого боку кімнати. Щось клацнуло, і крук додав: — Ну і тверді ж ці кляті очні яблука!
Сюзен метнулася кімнатою і так хутко вихопила чашу, що крук беркицьнувся й упав на спину.
— Це — волоські горіхи! — прокричала вона, розсипаючи їх довкола. — Не очні яблука! Це класна кімната! А різниця між класом і, е-е-е, забігайлівкою для круків полягає в тому, що тут навряд чи колись знайдеться кілька очних яблук у чаші на випадок, якщо якийсь крук вирішить перекусити! Зрозумів? Ніяких очних яблук! У світі повно маленьких круглих предметів, які не є очними яблуками! Ясно?
Очі крука дико вертілися.
— Так розумію, про шматочок теплої печінки не може бути й мови...
— Замовкни! Я хочу, щоб ви обоє зникли звідси просто зараз! Не знаю, як ви сюди потрапили...
— Існує закон, який забороняє спускатися димоходом у Вепроніч?
— ...Але я не хочу вас більше бачити, зрозуміло?
— Щур сказав, що тебе необхідно попередити, хоча ти й божевільна, — похмуро повідомив крук. — Сам я не хотів приходити, біля міських воріт щойно здох осел, мені пощастить, якщо хоч копита зосталися...
— Попередити? — уточнила Сюзен.
Знову воно. Зміна погодних умов у її голові, відчуття матеріальності часу...
Смерть Щурів кивнув.
Високо вгорі пролунав шерех. З каміна вилетіло кілька пластівців сажі.
— ПИСК, — сказав щур, але дуже тихо.
Сюзен охопило нове відчуття — як риба може відчути новий приплив, потік свіжої води, що струмує в море. Час вливався у світ.
Вона зиркнула на годинник. Було лише пів на шосту.
Крук почухав дзьоб.
— Щур каже... Щур каже: тобі краще остерігатися...
Інші також мали купу роботи в цей ясний вечір перед Вепроніччю. Піщаний чоловік не встигав передихнути, тягаючись із мішком від ліжка до ліжка. Мороз бродив поміж вікон, розмальовуючи їх крижаними візерунками.
І якась крихітна згорблена постать ковзала й послизалася, просуваючись каналізаційною трубою, хлюпаючи в болоті й лаючись під ніс.
На ній був заплямований чорний костюм, а голову величав той тип капелюха, відомий у різних частинах мультивсесвіту як «котелок», «дербі» або «той, у якому ти скидаєшся на дівку». Капелюх був насунутий на лоба, а оскільки істота мала довгі загострені вуха, які стирчали з обох боків, вона радше скидалася на маленьку злісну крилату гайку.
Це був ґном за формою, але фейрі за професією. Фейрі — необов’язково маленькі блискучі створіння. Це просто узагальнений опис діяльності, найпоширеніших із них навіть не